Які істоти могли обрати таке місце для життя?
— Ти справді вважаєш, що ми заприятелюємо? — запитав я.
Джеймс знизала плечима, але під бронею це було майже непомітно.
— Спершу, певно, ні. Можливо, ми почали танцювати не з тієї ноги, імовірно, нам доведеться розбиратися з купою непорозумінь. Але врешті-решт ми знайдемо спільну мову.
Вочевидь Джеймс вирішила, що дала відповідь на моє запитання.
Шатл заклав віраж — ми повалилися одне на одного, наче кеглі. Тридцять секунд мікроманеврів пішло на жорстке гальмування. На дисплеї шолома затанцювала весела синьо-зелена картинка: стикувальний рукав шатла проштовхувався крізь мембрану, що слугувала входом до надувного вестибюля «Роршаха».
Навіть у вигляді схеми це виглядало дещо порнографічно.
Бейтс прилаштувалася біля повітряного шлюзу. Вона відсунула внутрішні двері.
— Пригніть голови!
Це не так вже і просто зробити, коли ти закутий у костюм повного захисту та феррокераміку. Шоломи колихалися і вдарялися. Піхотинці, розпластані на стелі, наче величезні смертоносні таргани, з гудінням повернулися до життя і відірвалися від поверхні. Протиснувшись крізь вузьку щілину над нашими головами, вони загадково кивнули своїй господині і тихо зникли.
Бейтс задраїла внутрішній люк. Замок клацнув туди-сюди, а коли відчинився, шлюз був уже порожній.
Прилади свідчили, що все було в нормі. Роботи терпляче чекали у вестибюлі. На них ніхто не нападав.
Бейтс пішла слідом за ними.
Ми цілу вічність чекали на зображення. Інформація просочувалася до нас тоненьким струмочком. Слова передавалися без проблем, але одне зображення вартувало мільйона слів.
— Поки що жодних сюрпризів, — доповіла Бейтс голосом розладнаного варгана.
Ось воно: очима другого піхотинця ми побачили першого у непорушному зернистому монохромі. Це було схоже на листівку з минулого: слух, перетворений на зір, відображення важких незграбних вібрацій метанової атмосфери. Потрібно було кілька секунд, щоб кожен помережаний перешкодами кадр виповз на внутрішній дисплей шолома: ось піхотинці спускаються вниз; ось вони вповзають у дванадцятипалу кишку «Роршаха»; просуваються ворожим печерним пейзажем. У нижньому лівому куті кожного знімка висвічувався час, а під ним — показник магнітної індукції.
Якщо не довіряєш ЕМ-спектру, багато чого втрачаєш.
— Схоже, все гаразд, — доповіла Бейтс. — Заходжу.
У привітнішому світі роботи котилися б бульваром і відсилали б нам ідеальні кришталево-чисті кадри. Шпіндель та Банда попивали б каву в барабані, наказуючи піхотинцям взяти зразок того чи наблизити он те. У привітнішому світі мене б навіть тут не було.
На наступній листівці з’явилася Бейтс: вона вилізла із фістули. На другій — повернулася спиною до камери — певно, вивчала периметр.
А на третій вже дивилася прямісінько на нас.
— Усе… о’кей, — промовила вона. — Спускайтеся… вниз…
— Не так швидко, — сказав Шпіндель. — Як ти почуваєшся?
— Добре. Трохи дивно, але…
— В якому сенсі дивно?
Променева хвороба дає про себе знати нудотою, але якщо ми не припустилися жахливої помилки у своїх розрахунках, вона мала проявитися тільки за годину чи дві. Лише після того, як нас добряче просмажить.
— Незначна дезорієнтація, — доповіла Бейтс. — Тут трохи моторошно, певно, це «Сірий синдром[76]». Терпимо.
Я поглянув на Банду. Банда поглянула на Шпінделя. Шпіндель знизав плечима.
— Краще вже не стане, — гукнула здалеку Бейтс. — Годинник… годинник цокає, народ. Спускайтеся.
Ми так і зробили.
«Роршах» зовсім не скидався на обжите місце.
Дім з привидами.
Навіть, коли стіни завмирали, вони все одно рухалися: краєм ока ти завжди помічав скрадливе ворушіння. Постійно на периферії свідомості виникало відчуття, наче за тобою стежать; страхітлива упевненість, що гидкі чужинні тобі спостерігачі причаїлися відразу за рогом. Я повсякчас озирався, сподіваючись заскочити одну з тих примар на гарячому. Однак я бачив лише або напівсліпого піхотинця, що плив коридором внизу, або наляканого, знервованого колегу, який витріщався на мене. Стіни із блискучої лави повнилися тисячами очей, які заплющувалися за мить до того, як на них звертали увагу. Наші ліхтарі розсіювали темряву метрів на двадцять в усіх напрямках; а далі панували тумани і тіні. А ще звуки — «Роршах» скрипів навколо нас, наче старий дерев’яний корабель у пастці пакового льоду. Електричні розряди шипіли, як гримучі змії.
76
Сірий синдром — вигаданий Пітером Воттсом термін, алюзія на «синдром сірої дитини». Синдром є рідкісним, але серйозним побічним ефектом, що виникає у новонароджених дітей (особливо недоношених) після накопичення антибактеріального хлорамфеніколу. Симптоми: втрата апетиту, блювота, яскраво-сірий колір шкіри, гіпотонія (низький артеріальний тиск), ціаноз (синій колір обличчя, губ та шкіри), гіпотермія, серцево-судинний колапс, розтягування черевної порожнини, неправильне дихання, підвищений рівень лактату в крові.