Індикатори в голові — так назвав їх Шпіндель. Але було тут іще дещо. Образ світу й розуміння того, що ми взагалі не дивимося назовні. Наша свідомість сприймає лише модель, інтерпретацію реальності, що без упину оновлюється завдяки даним, які надходять через органи чуття. Що як вони відмовлять, а уражена пухлиною чи травмою модель не оновлюватиметься? Чи довго ми витріщатимемося на застарілий образ, переробляючи й пережовуючи старі дані у відчайдушному, підсвідомому й абсолютно щирому запереченні реальності? Чи скоро ми збагнемо, що світ, який бачимо, більше не відповідає тому світу, в якому ми живемо? Що ми сліпі?
Згідно з історіями хвороби часом на це потрібні місяці. А одній бідолашній жінці знадобився рік, ба навіть більше.
Марно вдаватися до логіки. Як можна побачити птаха, якщо немає вікна? Як вирішити, де закінчується видима половина світу, якщо не бачиш іншої половини, щоб зіставити їх? Якщо ти мертвий, то як можеш відчувати запах власного гниття? Якщо ти не існуєш, Амандо, що ж розмовляє з нами зараз?
Марно. Якщо ти страждаєш на синдром Котара чи одностороннє ігнорування, жодні аргументи не похитнуть твоєї певності. Потрапивши у полон до іншопланетного артефакту, ти зрозумієш, що «я» зникає, а реальність закінчується посередині. Зрозумієш це з такою самою непохитною впевненістю, з якою будь-яка людина відчуває розташування власних кінцівок, із беззаперечним усвідомленням, що не потребує підтвердження. І що проти такого переконання розум? Що логіка?
Їм немає місця всередині «Роршаха».
«Роршах» атакував під час шостого оберту.
— Воно розмовляє з нами, — заявила Джеймс. Її очі за лицьовим забралом були широко розплющені, вони сяяли, але не маніакальним вогнем. Краєм ока ми бачили, як нутрощі «Роршаха» навколо нас сочилися й корчилися; нам потрібно було докладати чималих зусиль, щоб ігнорувати ці ілюзії. Чужинні слова роїлися в стовбурі мого мозку, як дрібні тваринки, доки я намагався зосередитися на кільці пальцеподібних наростів, що стирчали зі стіни.
— Воно не розмовляє, — заперечив Шпіндель, що висів навпроти. — У тебе знову галюцинації.
Бейтс промовчала. Двоє піхотинців зависли посеред проходу, контролюючи три осі.
— Цього разу все інакше, — наполягала Джеймс. — Геометрія… Не така симетрична. Схожа на Фестський диск[79]. — Вона повільно повернулася, вказуючи на прохід. — Здається, там сильніше…
— Виклич Мішель, — запропонував Шпіндель. — Можливо, вона поверне тебе до тями.
Джеймс тихенько засміялася.
— Ніколи не занепадаєш духом? — вона налаштувала пістолет і рушила далі, в глибоку пітьму. — Так, тут воно значно сильніше. Тут є зміст, накладений на…
«Роршах» відрізав її зі швидкістю світла.
Я ніколи не бачив, аби щось рухалося настільки швидко. Не було звичного нам ледачого ворушіння перетинок, властивого мембранам «Роршаха», ні слабкого стиснення; діафрагма стулилася за мить. Раптово артерію просто перекрило за три метри матово-чорною мембраною, прикрашеною філігранною спіраллю.
І Банда Чотирьох опинилася по той бік.
Піхотинці гуртом кинулися туди, й повітря затріщало від лазерних променів. Бейтс кричала:
— За мною! Триматися стін!
Перекидаючись, як акробатка, вона опинилася у вільному просторі й захопила, вочевидь, важливу для неї тактичну висоту. Я притиснувся до стіни. Виблискуючи, повітря розтинали прожилки розжареної плазми. Краєм ока я помітив, як Шпіндель припав до протилежної стіни тунелю. Стіни заворушилися. Я бачив, як лазери виконують свою роботу; мембрана розпадалася від їхніх дотиків, наче згорілий папір. З обірваних країв здіймався чорний оліїстий дим і…
Увесь простір залило яскраве світло. Потік розтрісканого сяйва затопив артерію тисячею змінних кутів нахилу і відображень. Неначе ми опинилися у череві спрямованого на сонце калейдоскопа. Світло…
…гострий, наче голка, біль у боку та в лівій руці. Запах смаленого м’яса. Обірваний крик.
79
Фестський диск — пам'ятка письма мінойської культури доби середньої або пізньої бронзи. Це диск із теракоти, вкритий малюнками-ієрогліфами.