— Отже, той найперший, плаский…
— Підліток, — погодилася вона. — Щойно відділився від колони. А ці старші. Вони товстішають, коли стають дорослішими. Так каже Роберт, — додала вона за мить.
Я висмоктав гущу з бульбашки.
— Корабель вирощує власну команду.
— Якщо це корабель, — знизала плечима Джеймс. — І якщо вони команда.
Я спостерігав, як рухаються бранці. Їм небагато чого було вивчати: стіни — практично голі, оснащені тільки кількома сенсорними голівками й газовими соплами. Вольєри також мали власні мацаки й маніпулятори для інвазивного дослідження, однак на початковому його етапі вони були надійно заховані. І все ж ці створіння ретельно обстежували стіни, рухаючись вперед і назад невидимими стежинами. Неначе робили поперечні зрізи. Джеймс також звернула на це увагу.
— Це видається надзвичайно методичним, правда?
— А що з цього приводу каже Роберт?
— Він каже, що поведінка бджіл та сфексів нітрохи не простіша, але керується механічним алгоритмом. Жодного інтелекту.
— Але ж бджоли спілкуються, правда? Вони витанцьовують, щоб повідомити вулику, де саме ростуть квіти.
Жінка знизала плечима, визнаючи мою слушність.
— Є шанс, що з ними можна домовитися.
— Хтозна. Важко сказати. — Сьюзан потерла чоло великим і вказівним пальцями. — Поки що ми тупцюємо на місці, не просунулися ні на крок. Ми програвали їм їхні пігментні візерунки, з варіаціями. Здається, звуків вони не видають. Роберт синтезував набір шумів, які вони, якби захотіли, могли б створювати своїми клоаками, але це також нам нічого не дало. Мелодійне пердіння, не більше.
— Тож поки що ми притримуємося версії про лейкоцитів з мацаками.
— Головним чином. Але знаєш, вони не ввійшли у петлю. Тварини з інстинктивними алгоритмами схильні до самоповторення. Навіть найрозумніші з них тиняються кліткою чи вилизують свою шерсть. Стереотипна поведінка. Але ці двоє, вони просто ретельно оглянули свої вольєри — і вимкнулися.
На записі в КонСенсусі вони і досі рухалися, повзаючи по одній стіні, по другій, по третій… Намотуючи витки, вони дослідили всю поверхню стін, не пропустивши ні сантиметра.
— Вони щось робили після цього? — запитав я.
Вона знову знизала плечима.
— Нічого особливого. Ворушаться, якщо до них торкнутися. Гойдають своїми мацаками туди-сюди — практично постійно, але, здається, жодної інформації не передають. Невидимими не ставали, жодних вибриків. На певний час ми висвітлили стіну між ними, щоб вони могли бачити один одного, навіть відкривали звукові та повітряні канали — Роберт подумав, що вони могли б спілкуватися через феромони, — але марно. Вони навіть не зреагували один на одного.
— А ви намагалися, скажімо, мотивувати їх?
— Як, Сірі? Здається, компанія їх не надто цікавить. Їжею ми їх теж підкупити не можемо, бо не знаємо, чим вони харчуються. Роберт каже, що вони в будь-якому разі не повмирають від голоду. Може, вдасться домовитися з ними, коли зголодніють.
Я вимкнув архівні записи і повернувся до перегляду в реальному часі.
— А може, вони їдять… ну, не знаю, радіацію? Чи магнітну енергію. Клітка здатна генерувати магнітне поле?
— Уже намагалися, — вона перевела подих і випростала плечі. — Але думаю, на це потрібен час. У Роберта було лише кілька днів, а я сама лише день тому вилізла із саркофагу. Ми спробуємо ще.
— А як щодо негативної стимуляції? — запитав я.
Вона кліпнула.
— Тобто піддати їх тортурам?
— Не обов’язково настільки грубо. У будь-якому разі, якщо вони не розумні…
Тієї миті Сьюзан зникла.
— Кітон, невже ти висловив таку пропозицію? Зрікаєшся усієї тієї дурні з невтручанням?
— Привіт, Саша. Ні, звісно ж, ні. Просто складаю перелік того, що вже спробували.
— Добре, — сухо відказала вона. — Не хочеться думати, що ти здаєш позиції. Ми зараз трохи відпочинемо, тож можеш піти побазікати з Каннінґемом. Ага, іди. І не забудь розповісти йому свою теорію про іншопланетян, що харчуються радіацією. Нехай і він посміється.
Біолог стояв на своєму посту в біомедичному відсіку, хоча всього за метр від нього було порожнє крісло. Між пальцями лівої руки димить незмінна цигарка. Права рука награвала сама для себе, по черзі постукуючи великим пальцем по інших — від мізинця до вказівного і назад. Вікна з даними пропливали перед біологом, але він на них не зважав.
Я підійшов до нього ззаду, спостерігаючи, як колихаються його грані. З його горла долинали м'які склади:
— Ісборейх ве-іштабах ве-іспорар ве-ісроймам[84]…
Не схоже на його звичну літанію. І на ту мову, якою він зазвичай спілкується, теж не схоже. Іврит, підказав КонСенсус.
Це звучало майже як молитва…
Вочевидь, він почув мене. Його грані стали пласкими й практично непридатними до розшифрування. Останнім часом ставало надзвичайно складно розгадати хоча б когось, але попри ці топологічними катаракти саме Каннінґема було найскладніше прочитати.
— Кітон, — сказав він, не озираючись.
— Ти ж не єврей, — зауважив я.
— Він було, — за мить я збагнув, що йдеться про Шпінделя. Каннінґем плутався в особових займенниках. Але Ісаак Шпіндель був атеїстом. Як і всі ми. Принаймні, так було під час відльоту.
— Я не знав, що ви знайомі, — сказав я. Це було проти звичних правил.
Не дивлячись на мене, Каннінґем впав у крісло. У його голові — і моїй також — відкрилося нове вікно з підписом «Електрофорез».
Я спробував знову.
— Вибач. Я не хотів втру…
— Сірі, я можу тобі чимось допомогти?
— Я сподівався, що ти зможеш швиденько просвітити мене щодо результатів своїх досліджень.
Через канал проходила періодична таблиця іншопланетних елементів. Каннінґем відіслав її у лог-файл і взявся за інший зразок.
— Я все вніс у КонСенсус.
Я спробував натиснути на його его.
— Але мені дуже допомогло б саме твоє резюме. Те, що ти вважаєш важливим, потрібно не менш, ніж самі дані.
Якусь мить він роздивлявся мене. Пробурмотів щось багатослівне й недоречне.
— Важливо те, чого бракує, — сказав він за хвилину. — Звісно, тепер у мене є чудові зразки, але я й досі не можу виявити у них генів. Синтез білків практично пріонний[85] — реконформаційний шлях замість звичної транскрипції. От тільки я ніяк не можу збагнути, як вимуровують стіну ці вже готові цеглинки.
— А чи є якийсь прогрес на енергетичному фронті? — запитав я.
— Енергетичному?
— Аеробний метаболізм на анаеробному бюджеті, пам’ятаєш? Ти казав, у них надто багато АТФ.
— Із цим я розібрався. — Він видихнув дим; далеко на кормі шматочок іншопланетної тканини перетворювався на рідину й розкладався на хімічні шари. — Вони спринтери.
Збагни, якщо зможеш. Я не зміг.
— Що ти маєш на увазі?
Біолог зітхнув:
— Метаболізм — це компроміс. Що швидше ти синтезуєш АТФ, то дорожчою стає кожна молекула. Виявляється, шифратори в її виготовленні набагато ефективніші, ніж ми. Тільки відбувається це в них надзвичайно повільно, що не має бути серйозним недоліком для істот, які проводять значну частину свого часу в сплячці. «Роршах» — хай би з чого він постав — міг дрейфувати тисячоліттями, перш ніж тут з’явитися. Цілком вистачить часу, щоб запастися енергією для періодів високої активності. А щойно закладено фундамент, гліколіз проходитиме блискавично. Двотисячократна віддача й жодної потреби у кисні.
— Шифратори — спринтери. До самого кінця.
— Можливо, вони від народження завантажені АТФ і спалюють його протягом життя.
— А чи довго воно триває?
— Гарне питання, — визнав він. — Живи швидко, помри молодим. Якщо вони дозують витрати й залишаються здебільшого у сплячому стані, то хто знає?
84
Рядок із кадиша, єврейської поминальної молитви: «Хай благословиться, возвиситься, піднесеться, возвеличиться…» (далі: «…і прославиться Ім'я Святого»).
85
Пріони — білкові інфекційні гени, що не містять генетичної інформації. Викликають захворювання групи губчастих енцефалопатій (коров'ячий сказ).