Так це працює, Юкко? Ти врятуєш світ, а хлопці, що тримають тебе на прив'язі, погодяться послабити шворку?»
У дитинстві я читав історії про джунглі та хижаків, що пронизують жертву поглядом. Тільки зустрівшись з Юккою Сарасті, я зрозумів, як воно. Однак зараз він на мене не дивився. Вампір зосереджено розкладав свій намет, а навіть якби він і поглянув мені у вічі, я б все одно нічого не помітив, бо на його обличчі були величезні темні окуляри. Він не звернув на мене уваги, коли я, схопившись за найближчу перекладину, протиснувся повз нього.
Я міг би заприсягтися, що подих вампіра смердів сирим м’ясом.
Далі — барабан (барабани, якщо бути точним; обідок біомедичного відсіку обертався на власних шарнірах). Я пролетів крізь центр циліндра шістнадцяти метрів у діаметрі. Уздовж його вісі тягнувся спинний мозок «Тезея», а вздовж драбин скупчувалися нервові сплетення і трубопровід. Трохи далі у затишних закутках протилежного боку світу стовбурчилися щойно встановлені намети Шпінделя та Джеймс. Сам Шпіндель, геть голий, якщо не зважати на рукавиці, висів за моїм плечем. Поспостерігавши за тим, як ворушаться пальці біолога, я міг сказати, що його улюблений колір — зелений. Ісаак заякорився біля однієї з трьох драбин, прикріплених до ободу барабана, що вели в нікуди: крутими вузькими перекладинами можна було піднятися на п’ять метрів угору та опинитися в порожнечі.
Наступний люк зяяв чітко по центру протилежної стінки барабана; труби та жолоби проходили крізь перегородку. Я схопився за найближчу скобу, аби пригальмувати, — ще раз скривився від болю — і проплив крізь нього.
Т-подібне перехрестя. Хребтовий коридор ішов далі, але від нього відгалужувався короткий дивертикул[20] до камери ПКД[21] та зовнішнього повітряного шлюзу. Я рухався далі власним курсом назад до саркофагу — дзеркально-яскравого, заледве два метри завглибшки. Ліворуч стояли порожні капсули, зайняті — праворуч. Усі ми були настільки незамінними, що прибули сюди з командою дублерів. Вони безтурботно спали. З трьома із них я зустрічався під час тренувань на Землі. Сподіваюся, що нікому з нас не доведеться поновлювати з ними знайомства.
Однак з боку штирборту[22] лише чотири капсули. Для Сарасті заміни немає.
Іще один люк. Цього разу менший. Я протиснувся крізь нього на місток. Тьмяно; тихо пересувається мозаїка з іконок та буквенно-цифрових символів, ітеруючись[23] на темних скляних поверхнях. Це не те щоб капітанський місток, радше кокпіт, причому дуже тісний. Я проплив між двома протиперевантажувальними ліжками, перед кожним з яких розташовувався підковоподібний пульт з елементами керування та сенсорами. Насправді ніхто не збирався користуватися цим обладнанням. «Тезей» чудово давав собі раду, а якби щось сталося, ми могли віддати йому команди зі своїх імплантатів. А коли б і вони відмовили, можна було б з цілковитою певністю стверджувати, що ми вже мертві. Втім, якщо інші варіанти не спрацюють, у разі такої астрономічно мізерної ймовірності саме звідси один або двоє безстрашних членів екіпажу могли б скерувати корабель додому.
Між упорами для ніг інженери вмонтували останній люк і останній лаз до оглядового блістера[24] на носі «Тезея». Скоцюрбившись (жили тріщали та нили) я протиснувся…
…у пітьму. Ззовні купол закривали міцно стулені повіки — щитки-мушлі. На сенсорній клавіатурі ліворуч від мене ледь світилася самотня іконка, від хребта корабля тяглися тьмяні промені світла. Пітьмавими пальцями нишпорили вони по ввігнутій стінці. Доки мої очі адаптувалися до напівмороку, все навколо забарвлювалося у приглушені відтінки синього і сірого. Слабенький вітерець колихав ремені на дальній перегородці. Затхле повітря із запахом мастила та механізмів висушувало моє горло. Замки ледь подзвякували від малесенького протягу, наче дешеві китайські дзвоники.
Я простягнув руку і торкнувся кришталю: внутрішнього з двох шарів. Крізь них лилося тепле повітря, відрізаючи холод. Проте не до кінця. Мої пальці миттю захололи.
Ззовні космос.
Можливо, прямуючи до нашої початкової мети, «Тезей» натрапив на щось таке, від чого, злякавшись, кинувся за межі Сонячної системи. Однак, найімовірніше, він мчав не від чогось, а до чогось. До чогось такого, про що ніхто не знав на той час, як ми померли та вирушили на Небеса. У такому разі…
Я потягнувся назад, торкнувся сенсорів. Майже очікував, що нічого не станеться; закрити вікна «Тезея» можна було так само просто, як і комунікаційні журнали. Проте купол переді мною відразу розкрився — спершу тріщина, потім півмісяць, далі широко розплющене око, чиї повіки легко ковзнули у корпус корабля. Мої пальці інстинктивно вчепилися в оберемок ременів. Навколо розпростерлася раптова та нещадна порожнеча, і не було нічого, за що можна було б схопитися, окрім металевого диска менше чотирьох метрів у діаметрі.
Скрізь зорі. Так багато зірок, що мені в житті не збагнути, як вони всі поміщаються на небі, котре досі було чорним. Зорі і…
…більш нічого.
«А на що ти очікував? — дорікнув я собі. — На інопланетний корабель, що завис біля правого борту?»
Що ж, чом би й ні? За чимось же ми сюди прилетіли. Принаймні решта членів екіпажу. Вони залишалися життєво необхідними для успіху місії, хай би де опинилися. А от моє становище, як я зрозумів, було трохи інакшим. Моя корисність з віддаллю зменшувалася.
А ми опинилися за половину світлового року від дому.
Коли споночіє, можна побачити зорі.
Де ж я був, коли на Землю впали вогні?
Виходив з брами Раю, оплакуючи батька, який досі був живим — принаймні, він сам так вважав.
Відколи Гелен зникла під каптуром, сплинуло майже два місяці. Тобто два місяці за нашим ліком. Для неї міг минути день чи десятиріччя; Віртуальні Всевишні, окрім усього решта, налаштовували й годинники суб’єктивного часу.
Гелен не мала наміру повертатися. Зустрічатися з чоловіком згоджувалася лише на умовах, що прирівнювалися до ляпасу. Але він не нарікав. Навідував її настільки часто, наскільки вона дозволяла: спершу двічі на тиждень, потім — один раз на тиждень. Згодом що два тижні. Їхній шлюб розпадався з експоненційною приреченістю радіоактивного ізотопу, але чоловік досі прагнув уваги Гелен, тож приставав на її умови.
Того дня, коли на Землю упали вогні, ми разом з ним пішли до матері. То була особлива нагода — ми востаннє бачили її у плоті. Два місяці її тіло церемонно лежало разом з п’ятьмастами іншими Вознесенними у палаті, доступне для огляду родичам першого ступеня. Інтерфейс не був реальнішим, ніж завжди; тіло з нами не розмовляло. Однак воно, принаймні, було: плоть залишалася теплою, а простирадла — чистими й випрасуваними. З-під каптура виднілася нижня частина обличчя Гелен, проте її очі та вуха ховалися під шоломом. Ми могли торкатися до неї. Часто батько так і робив. Можливо, якась далека частина її свідомості досі це відчувала.
Але зрештою одного дня хтось таки мусить закрити труну й позбутися решток. Кімнату потрібно приготувати для новоприбулих — тож саме того останнього дня ми прийшли до материного ліжка. Джим знову взяв її за руку. З нею й далі можна буде спілкуватися — у її світі, на її умовах, — проте надвечір її тіло потрапить на склад, надто щільно заповнений, аби приймати відвідувачів з плоті й крові. Нас запевнили, що її тіло лишиться неушкодженим: його годуватимуть та тренуватимуть, стимулюватимуть м’язи електрикою. Якщо з Раєм трапиться якась незбагненна катастрофа, тіло Гелен буде готовим повернутися до активного функціонування. Усе можна відновити, казали нам. І все ж таки: вже так багато людей зійшло у Рай, а навіть найглибші катакомби — не безмежні. Ходили чутки про розчленування, буцімто з часом неважливі частини тіла відсікають згідно з алгоритмом оптимізації простору. Можливо, наступного року Гелен перетвориться на тулуб, а ще за рік від неї зостанеться тільки голова. Можливо, перш ніж ми встигнемо вийти з цієї будівлі, її обітнуть всю, аж до самого мозку, в очікуванні на останній технологічний прорив, що сповістить про пришестя Великого Цифрового Завантаження.
20
Дивертикул — випинання стінки порожнистого органу, сліпий відросток. Тут — короткий коридор, який закінчується тупиком.