Читать онлайн "Сліпобачення" - Воттс Пітер - RuLit

Свідомість не потрібна навіть для розвитку «моделі людської психіки». Це може здаватися цілковито парадоксальним: як навчитися усвідомлювати, що інші індивіди — цілком самостійні діячі, зі своїми інтересами й планами, якщо ти не усвідомлюєш своїх власних? Однак тут немає суперечності, як і потреби у свідомості. Цілком можливо відстежувати наміри інших, не маючи жодної схильності до самокопання[229]. Норретрендерс прямо заявив, що «свідомість — це обман[230]».

Мистецтво можна розглядати як такий собі виняток. Здається, естетика вимагає певного рівня самосвідомості — по суті, розвиток естетики і спровокував лавину інтелекту. Якщо музика настільки прекрасна, що змушує вас тремтіти, це вмикається механізм заохочення в лімбічній системі — таке саме заохочення, як і за секс з привабливим партнером чи поглинання цукрози[231]. Інакше кажучи, це злам; ваш мозок вивчив, як отримувати винагороду, не заробляючи її шляхом збільшення пристосованості[232]. Це приємно, це наповнює наше життя сенсом і робить його вартісним. Але водночас воно обертає нас всередину самих себе й відволікає. Пам’ятаєте щурів у шістдесятих? Тих, що навчилися стимулювати центри задоволення, натискаючи на клавішу: пам’ятаєте їх? Вони з таким запалом натискали на ті клавіші, що навіть забували їсти. І помирали з голоду. Поза сумнівом, помирали щасливими — але ж помирали. Не заливши нащадків. Пристосованість падала до нуля.

Естетика. Свідомість. Вимирання.

Це підводить нас до фінального запитання, що криється в безкисневих глибинах: чого ж насправді варта свідомість. Порівняно з несвідомим опрацюванням даних, самосвідомість — повільна й дорога[233]. (Ідея про окрему, швидкісну сутність в глибині нашого мозку, що переймає владу за надзвичайних обставин, заснована, серед іншого, на дослідженнях Джо Леду з Нью-Йоркського університету[234]^,[235].) Для порівняння, поміркуйте про блискавично швидкі підрахунки савантів; їхні здібності некогнітивні[236], і є свідчення того, що своєю надфункціональністю вони завдячують не якійсь загальній інтеграції розумових процесів, а відносній неврологічній фрагментації[237]. Навіть якби свідомі й несвідомі процеси були однаково ефективними, усвідомлення внутрішніх стимулів — за своєю природою — відволікає індивідуума від інших загроз і можливостей середовища. (Я надзвичайно пишався собою за цей здогад. Тільки уявіть, наскільки я збісився, коли дізнався, що Веґнер висловив його ще 1994 року[238].) Справжню вартість високого інтелекту продемонстрували експерименти, в ході яких розумні дрозофіли програвали тупим у боротьбі за їжу[239] — можливо, тому, що метаболічні потреби навчання й запам’ятовування лишають менше енергії для пошуку харчів. Ні, я не забув, що тільки-но витратив цілу книженцію на те, щоб довести, що інтелект і свідомість — різні речі. Але цей експеримент усе одно цінний, тому що обидва феномени мають дещо спільне — вони недешеві з погляду метаболізму. (Різниця в тому, що інтелект, у певних ситуаціях, вартує сплаченої за нього ціни. А ось яку цінність для виживання має замилування заходом сонця?)

Багато людей вказували на величезну вартість і недоліки свідомості, але мало хто наважився ступити на крок далі і запитати вголос: а чи не стала вся ця бісова штука радше тягарем, аніж перевагою? Звісно ж ні, вважають люди. Інакше природний відбір відкинув би її давним-давно. Можливо, вони й мають слушність. Сподіваюся на це. «Сліпобачення» — це розумовий експеримент, гра в «а що, як» та «припустімо». Не більше.

З іншого боку, додо й стеллерові корови тисячу років тому могли б вдатися до того самого аргументу, щоб довести власну вищість: «Якщо ми такі недоладні, то чому ж не вимерли?» Чому? Бо природному відбору потрібен час, та і вдача відіграє тут величезну роль. Найбільші хлопці у кварталі — далеко не завжди найсильніші чи найвитриваліші. Та й гра ще не закінчилася! Гра ніколи не закінчується: немає фінішної лінії по цей бік теплової смерті. І переможців тут також немає — є лише ті, хто досі не програв.

Каннінґемові дані про самовпізнавання у приматів: вони також справжні. У шимпанзе вище співвідношення мозку до маси тіла, ніж в орангутангів[240], але орангутанги завжди впізнають себе в дзеркалі, а шимпанзе — через раз[241]. Окрім людей, найрозвиненіші мовленнєві навички мають деякі види птахів і мавп, а не «свідоміші» вищі примати, що є нашими найближчими родичами[242]^,[243]. Якщо придивитися, то такі факти свідчать, що свідомість може бути тільки фазою, з якої орангутанги ще не виросли, але яку їхні розвиненіші родичі-шимпанзе вже починають лишати позаду. (Горили не впізнають себе в дзеркалі. Може, вони вже переросли свідомість, а може, ніколи і не розвивали її).

Звісно, люди не вписуються в цю схему. Якщо взагалі існує схема. Ми виняток з правил: це одна з ідей, які я прагнув донести.

Закладаюся, вампіри б вписалися. Це ще одна думка.

На додачу до всього, коли «Сліпобачення» проходило коректуру, з’явилося одне експериментальне підтвердження цієї неприємної думки: з’ясувалося, що наше несвідоме краще приймає складні рішення, ніж свідоме[244]. Вочевидь, свідомість просто не може дати ради такій кількості змінних. Процитую одного з дослідників: «Якоїсь миті в процесі еволюції ми почали свідомо приймати рішення, та поки що не дуже вдало[245]».

Середовище загалом (фонові деталі, погана прошивка й людське буття)

Малий Сірі Кітон — не унікальний: ми вже п’ятдесят років лікуємо важкі форми епілепсії радикальною гемісфероктомією[246]. На диво, видалення половини мозку, здається, не надто впливає на рівень IQ чи моторні навички (хоча, звісно, більшість пацієнтів, які проходять таку процедуру, на відміну від Кітона, із самого початку тупуваті[247]). Я досі не розумію, навіщо вони видаляють півкулю; чому б просто не перетяти мозолисте тіло, якщо ви лише хочете розірвати петлю зворотного зв’язку між півкулями? Може, половину мозку видовбують, щоб уникнути синдрому «чужої руки»? А якщо так, то чи не означає це, що вони навмисне руйнують свідому особистість?

Препарати зв’язку матері та дитини, які Гелен Кітон використовувала, щоб запустити любов до матері в синові-інвалідові, з’явилися завдяки нещодавній праці, присвяченій спричиненим браком уваги розладам у мишей[248]. Залізоїдні хмари, що йдуть слідом за Вогнепадом, засновані на описаних Плейном і співавторами[249]. Лінгвістичний жаргон Банди Чотирьох я насмикав з різних джерел[250]^,[251]^,[252]^,[253]. Звичка команди «Тезея» розмовляти різними мовами (описана, але, слава Богу, не цитована) навіяна міркуваннями Ґреддола[254], який вважає, що наука мусить володіти багатьма граматичними системами, адже мова веде думку, а єдина «універсальна» наукова мова суттєво обмежила б наш погляд на світ.

Попередник розширеного фенотипу Шпінделя й Каннінґема сьогодні вже існує в особі такого собі Метью Наґла[255]. Зрощені протези, що дають їм змогу синтетично сприймати дані з лабораторного обладнання, спираються на неймовірну пластичність сенсорних зон кори головного мозку: слухову зону можна перетворити в зорову, просто підключивши оптичний нерв до слухової ділянки (якщо зробити це на достатньо ранній стадії[256]^,[257]). Карбоплатинові імплантати Бейтс кореняться в нещодавній розробці металевих м’язів[258]^,[259]. Іронічна зневага Саші стосовно психіатрії двадцятого століття пов’язана не лише з (обмеженим) особистим досвідом, а й з кількома дослідженнями[260]^,[261], що зривають завісу таємничості з так званого розладу множинної особистості. (Проблеми із самою концепцією немає, лише з діагнозом.) Різновид фібродисплазії, що вбиває Челсі, заснований на симптомах, описаних Капланом з колегами[262].