— Ходімо додому, фрау Бауерман, — сказав він, прибираючи біляве волосся і цілуючи її шию. — Ваша мати приготувала всі ваші улюблені страви. Крім того, вона, здається, дуже засмучена тим, що ми побралися в Дахау, коли допомагали американцям. Я сказав їй, що весілля відбулося за всіма правилами в симпатичній церковці найближчого містечка, та вона захоче влаштувати справжнє свято.
Крістін повернулася до нього і поцілувала в губи.
— Нехай улаштовує,— сказала вона, відриваючись від нього. — Тим паче, що мусимо накрити скатеркою весільний стіл.
— Вона й досі в тебе?
— Так, вона пролежала в моїй кімнаті всю війну. Коли мамця вирішила ховатися від нальотів у погребі гера Вайлера, я вночі прослизнула туди й забрала нашу скатерку і твій оберіг. Я хотіла зробити тобі сюрприз ще на горищі, та не випало нагоди. — Вона знову поцілувала коханого. — Так приємно і дивно бути вдома, еге ж?
— Угу, — погодився він, — але не забувай, що нам доведеться ще на кілька місяців повернутися до Дахау для свідчень на трибуналах.
— Я знаю й готова зробити це безоплатно, — відповіла Крістін, на мить кладучи голову йому на груди. Потім поглянула в Ісаакові темно-каштанові очі.— Я тебе кохаю.
— І я кохаю тебе.
Дівчина зітхнула, не прибираючи рук Ісаака з власної талії, потім повернулася до сливового деревця й торкнулася пухнастого цвіту.
— Бачиш, воно вижило і збирається плодоносити, — сказала Крістін. А тоді трохи зсунула його широку долоню і приклала собі до живота. — Зовсім як ми.
— Він розвернув її до себе і, дивлячись прямо в вічі, запитав:
— Ти вже придумала ім'я?
— Якщо буде дівчинка, назвемо Марією, а якщо хлопчик — Абрамом, на честь твого батька.
Ісаак ніжно поцілував її в губи, а потім подивився вдячними очима.
— Danke, — сказав він.
— За що? — поцікавилася Крістін.
— За те, що вижила. Я ніколи й ні з ким би не був таким щасливим. Для мене існуєш тільки ти.
— Крістін, ідіть їсти! — покликав батьків голос із кухонного вікна.
Поруч із ним виднілись усміхнені лиця мамці та братів.
Післямова автора
Паросток «Сливового дерева» в моїй душі почав проростати ще в дитячі роки під час родинних подорожей до Німеччини і відвідин бабусі з дідусем, а також тіток, дядьків і численних кузенів із кузинами. Навіть будучи ще дитиною, якимось чином я розуміла, що дотичність до іншої культури, до іншого світу, кількатижневе проживання в напівдерев'яному будинку, де росла мати, змінить моє життя. Але тоді я ще не знала, що це надихне мене на написання роману.
Німецьке містечко, з якого походить моя мати, здавалося мені казковим. Вражали хвилясті пагорби, охайні городи, розлогі виноградники, середньовічні собори та смачнюща їжа. Чарівності додавали щогодинні церковні дзвони та стародавня бруківка вузьких вулиць і стрімких провулків. Кожна подорож була повною пригод, починаючи з дослідження руїн фортеці, закінчуючи спанням під велетенською, схожою на перину, ковдрою з гусячого пуху. Пізніше, коли я дізналася про Другу світову, мені важко було уявити, що в такому прекрасному місці могли коїтися ті жахливі речі. Я зрозуміла, що бабуся була дивовижною жінкою, бо зуміла вберегти від голодної смерті своїх дітей, коли чоловік був на фронті і після війни, коли бракувало всього: продуктів, одягу, медикаментів. У війну й аж до 1950-го року діяли продуктові картки, і майже неможливо було прогодувати й одягти родину із сімох людей. Дідусеві оповіді про східний фронт і дві його втечі з таборів для військовополонених буквально зачарували мене. Та понад усе приголомшувала моя американизована мама — жінка на підборах, у сонячних окулярах — командир запасу пожежної команди, член Асоціації батьків і вчителів, котра купила дітям кльоші та полюбляла приготування їжі на відкритому повітрі. Важко було повірити, що її дитинство минуло в бідності та постійному страху нацистської Німеччини. Дитиною вона носила пошиті з простирадл сукні та милася в залізній діжці, спочатку нагрівши воду на плиті, котру топили дровами, а потім іще й серед ночі бігала до бомбосховища ховатися від повітряних нальотів. Мені — типовій американській дитині — важко було збагнути, через що їй довелося пройти. Частенько я розпитувала матір, вимагаючи повторювати ті самі оповіді багато разів, сподіваючись, що вона згадає якісь іще подробиці. Але їх так багато, що далеко не всі ввійшли до цієї книги.