Свідомість і вимоги жінок ще більше утвердилися після появи творів Сімони де Бовуар «Друга стать»13 та «Своєї кімнати»14 Вір-джинії Вульф. Перша запевняла, що емансипована жінка повинна набути чоловічих рис, а інша вважала, що чоловіки мають набути певних жіночих психологічних якостей.
Рух за звільнення жінок у шістдесятих і сімдесятих роках XX століття був радикальнішим у своїх вимогах. Його цілі звучать у творах Адріен Річ «Народжені жінкою»15, Кейт Міллет «Статева політика»16, «Проти нашої волі»17 Сюзен Браунміллер, «Заради її добра»18 Барбари Еренрайх та «Іншим голосом»19 Керол Ґіліґен.
Серед цих цілей найосновнішими були такі:
Визволення жіночого тіла, яке традиційно вважалося об’єктом задоволення чоловіка.
Скасування економічної залежності і експлуатації жінок.
Визнання материнства як основного виду діяльності людини.
Визнання жінок повноправними членами суспільства з рівними з чоловіками правами.
Рівні можливості здобуття освіти.
То було непросте завдання. Жінки зіткнулися з традиціями, укоріненими в чоловічій психіці і розумі ще з біблійних часів. В історії нашої цивілізації пророками і світськими мислителями були чоловіки. Думка про те, що інтелект чоловіка вищий за жіночий, панувала в наш час навіть серед студентів, які боролися проти традиційних табу. Пригадую, як якось увечері ми, студенти і студентки, готували дві статті для «підпільної газети». Ми, чоловіки, думали і диктували, а жінки - друкували. Та раптом одна з жінок перестала друкувати посеред речення, презирливо глянула на нас і випалила: «Пішли ви до біса, чоловіки ! Я також вмію думати !» Такий її акт спротиву був початком її і нашого звільнення від ідеології інтелектуальної зверхності чоловіків.
Моя мати була феміністкою у кількох проявах.
Народилася вона у 1898 році у карпатському селі Яворі у досить небідній селянській родині з роду місцевої збіднілої шляхти, її батько був визначним чоловіком. На світлині, яку дала мені мати під час моїх відвідин Самбора, він виглядає, як важливий старійшина, глава роду, одягнении у кожух, поряд з ним - його дружина і діти. їх було п’ятнадцятеро, десять синів і п’ять доньок.
Доньки завжди були тягарем. їх треба було віддати заміж, поки вони ще досить молоді, ще й з посагом, який би влаштував потенційних чоловіків. До того ж, молодих чоловіків бракувало -більшість молодих людей з села загинула під час війни. Материн батько влаштував їй шлюб з чоловіком, на тридцять років старшим за неї. Цю домовленість він підкріпив двома коровами і десятьма сотками поля.
Мати ж моя не мала голосу у тій справі, але вона сказала майбутньому чоловікові, що ніколи не дозволить до себе торкнутися. Він погодився, бо думав, що після весілля вона передумає, а поки його влаштувало те, що має дружину, яка буде вести господарство і допомагати працювати в полі.
Моя мати дотримала слова. Я і двоє моїх молодших братів народилися від чоловіка, якого моя мати обрала сама. Він був освіченим паном зі Львова. Він проводив літні вакації в Яворі. На людях мати кликала його пан Коваль. Коли мені було десять, він забрав мене до себе до Львова. Коли я був у Самборі, мати розповіла мені, що він був коханням її життя.
До фемінізму моєї матері можна додати ще кілька фактів. Через війну вона ніколи не ходила до школи. Проте дівчинку ніколи б і не віддали до школи, навіть у мирний час. Вона навчилася писати і читати після знайомства з паном Ковалем. Українські газети і книжки відкрили їй інший світ. Вона вирішила зробити з однієї кімнати в себе вдома читальню, відкриту для всіх. Разом зі своїми братами Дмитром і Андрієм вона почепила вивіску жовтими літерами на блакитному тлі (у національних українських кольорах), на якій було написано «Читальня «Просвіта». Її повісили так, щоб було видно перехожим і тим, хто йшов до церкви. Читальня виявилася набагато популярнішою, ніж могли подумати. Потім створили навіть театральний гурток. Улітку вони ставили п’єси на сцені, встановленій серед поля. Я досі пам’ятаю, з яким захопленням дев’ятирічним хлопчиком я дивився виставу «Назар Стодоля».
Відкриття хати-читальні «Просвіти» було для моєї матері «актом політичної непокори», як назвали б це сьогоднішні феміністки. У ті часи польська влада в особі маршала Пілсудського утискала українців і всіляко їх полонізувала. Тому поліція з районного цен-тру Турки кілька разів приїжджала і зривала напис, погрожуючи моїй матері арештом. Але щойно вони їхали, знову був на своєму місці напис «Просвіта».