Данило заслухався, потім обережно, щоб не забруднитися, іще раз промів далеко в печі. Не помітив, коли тернув сажею по обличчю, і не розумів, чому жінки поглядають на нього і посміхаються між собою, а дівчата пирскають від сміху.
— Який же ти чорнявий та гарний, — пожартувала молодиця, що розкачувала тісто по столу.
Всі засміялися, тільки Данило несподівано відчув у собі злість: і на молодицю, і на дівчат, і на весь світ.
— А ви, тітко, — промовив нарочито голосно, — не дуже рота розкривайте, щоб не було видно чорне.
— Що? — тітка розгублено глянула на подруг, які крадькома перезирнулися, ховаючи посмішки. — Це тебе мати так навчила? Я ось Марті розкажу…
Данило на ці слова скривився, наче від зубного болю. Обережно поклав під комин крило й пішов. Біля дверей обернувся, глянув на тітку поглядом, від якого та ще більше розгубилася:
— Марті кажіть скільки хочете, а до моєї матері вам зась.
— Що він нагородив? — не зрозуміла жінка. — Наче з цепу зірвався. Що я такого сказала? — здвигнула плечима й узялася за тісто. Потім знову здвигнула плечима, але вже мовчки.
Данило швидко вийшов із хати, у дворі його перейняли бояри та дружки. Щось говорили, про щось просили, та хлопець лише відмахнувся.
У Дзингарів на нього чекала Маріуца. По її радісному обличчю зрозумів, що вдома все гаразд, але ні про що не питав, тільки привітався.
Маріуца відчувала свою провину перед онуком і запобігала:
— Лідія каже, що ти в хаті наче свій.
— Я, бабо, вже всюди чужий, — посміхнувся невесело й сів на ліжко. Потім зняв туфлі й ліг прямо в одязі.
— Яка це тебе муха вкусила? — Баба витягла з кишені гостинці й роздала дітям Лідії. Ті, вхопивши цукерки, миттю вибігли з хати. — Чого розлігся серед білого дня?
— А що мені робити? — роздратовано запитав Данило. — З Давидом корів пасти чи з Лідією по селах старцювати? Що мені тут робити, бабо?
Маріуца дивилася на нього й мовчала. Ще з самого ранку заговорила з сином про онука, але той відрізав:
— Не хочу його бачити, щоб і ноги не було в моїй хаті. — Маріуца відкрила рота заперечити, та Григорій не дав: — Я все сказав.
Від Марти не чекала нічого, раділа вже з того, що син із невісткою помирилися й та ходила як шовкова. Але за Данила боялася.
— Скоро поїдеш вчитися, — намагалася розраяти, — дадуть гуртожиток, і якось переживеш… Зате вивчишся…
— Чого ти мені правду не сказала? — перебив її онук. — Чого?
— А що тобі дала правда? — Маріуца встала зі стільця, підійшла й сіла біля нього. — Я б і сказала, бо обіцяла твоїй матері, та тільки ж не тепер, коли в тебе вітер у голові. — Знітилася під зневажливим поглядом онука. — Чого ти сердишся? Рано було, тому й не сказала.
— А женити було не рано? — в’їдливо запитав Данило. — Чи не терпілося кудись подалі збагрити?
— Чого ти затявся? — й собі розсердилася Маріуца. — Думаєш, у Симона було б гірше? Верзе — сам не знає що. А я стільки років ховалася… Ось. — Полізла до кишені, дістала хусточку й розгорнула: на старих картах лежали золота обручка і срібний хрестик.
Данила мов струмом підкинуло.
— Це від Ізабелли. — Маріуца ніби й не бачила, як змінилося обличчя онука. — Вибирай хоч хрестика, хоч обручку.
Дань обережно взяв хрестик, потримав на долоні, а потім надів на себе.
— Добре, — чомусь зраділа Маріуца, — обручка нехай буде Юркові. А карти візьми — це також тобі. Я знаю ці карти — вони із Сербії, моя мати з такими ходила. Не загуби й не дуже кому показуй, бо я тебе знаю. — Хотіла щось іще сказати, але Данило, який побожно дивився на материні речі, забрав із її рук карти. Мовчки розглядав малюнки, потім перетасував і кинув перед собою.
— О, бабо, дорога випала, — промовив радісно. — Рання — завтра в технікум поїду, — пожартував і засміявся зі свого жарту.
— Дорога, — важко зітхнула Маріуца, — а ти бачиш яка?
— Яка вже випала. — Зібрав карти й сховав у нагрудній кишені. Закрив долонею кишеню, відчуваючи на дотик несподіване материне благословення, що прийшло через стільки років і заповнило теплом усю порожнечу, яку не змогли заповнити ні батько, ні мачуха.
Пізніше зайшла до хати Лідія.
— Надумався їхати — їдь, — сказала незадоволено, — а захочеться коли приїхати — Давид і Лідія тебе завжди приймуть, бо ти не тільки їхнього, а й нашого роду.
У цей час один із хлопчаків поліз до торбинки з харчами, що принесла Маріуца.
— Не займай! — гримнула на нього мати.
— Нехай бере. Чого ви? — Даню було незручно за торбинку, яка різнила його від напівголодних Дзингарів.
— А ти завтра що їстимеш — думаєш, батько тобі возом харчі возитиме? — Лідія переставила подалі спокусливу торбинку. — Він завтра й не згадає, що ти на світі є.
Данило сидів у фойє гуртожитку і чекав Юрка. Старший брат, на відміну від меншого, змалку однаково приймав усе, що робилося в сім’ї: коли батько виганяв із дому — йшов, кликав назад — повертався. Мовчки вислуховував Мартину лайку. Навіть до Маріуци не горнувся так, як горнувся Данило. Меншого брата любив, але любив й інших братів та сестру. Не опирався, коли батько виправив його на навчання до технікуму, навіть зрадів, що буде вчитися. І зовні дуже різнився від Данила: як і той, мав чорне волосся, але вже тепер не кучеряве, а ледь хвилясте. І карі, як у батька, очі. Та, на відміну від Григорія, погляд у Юрка був не суворий, а мовби трохи розгублений, як у людини, якій боязко й незатишно у цьому світі. Додому їздив нечасто, навіть на канікули залишався в технікумі й підробляв на господарському дворі.
До початку занять було ще далеко, і Дань не знав, поселять його чи ні. Роздивлявся стіни, обвішані плакатами, списками й об’явами, коли до нього підійшло кілька студентів-старшокурсників. Один зневажливо зміряв бідний одяг на Данилові й засміявся уголос:
— А це що за екземпляр — я таких раніше тут не бачив. Звідкіля ти, екзотична пташко?
— З Одеси, — відповів Данило не менш зневажливо й демонстративно відвернувся.
Старшокурсник засміявся, за ним засміялися інші, переморгуючись і позираючи на хлопця.
— Та ти ж воша колгоспна, — підступив до нього студент, одягнений у дорогі імпортні джинси. — Пика твоя і справді мені когось нагадує.
— Може, й нагадує, — не здавався Данило, — як в Одесі був. Тільки ні тебе, ні вас, — удавано розвів перед студентами руками, — я там щось не зустрічав. Може, не впізнав, бо ж ви по одежі — раби Божі, а по рожі щось не схожі.
— Диви, й справді вуркаган одеський до нас залетів, — засміялися знову студенти, але вже в тому сміхові чулася погроза. — Треба йому пір’ячко поскубти, бо ця пташка вельми нахабна, — й обступили стілець, на якому сидів Данило.
Він із тугою глянув на порожнє місце вахтера й подумав, що зараз йому таки намнуть ребра й ніхто не побачить. Але в цю мить зі східців гукнув Юрко.
— Це твій брат? — відступили незадоволено студенти. — То навчи його поважати старших, бо інші научать.
На прохання Юрка їх поселили разом. Юрко вчився агрономії і з ранку до вечора пропадав на навчальних полях. Данило ж вступив на ветеринарний факультет і тому до занять попросився доглядати коней.
Спочатку просто годував, прибирав і гладив. За тиждень коні пізнавали його по голосу. А коли розходилися на пасовищі, задивлявся на них віддалік, а потім закладав пальці в рот і свистів. Сідав на гнідого верхи, їхав нешвидко й боявся, щоб ніхто не побачив. Тільки часто припадав до загривка, немов обнімав когось рідного.
Це відчуття прийшло до нього не тепер — воно жило давно, а може, він і народився з ним. Тільки треба було віднайти в серці той закуток із любов’ю, який часто шукається важко, наче схований за сімома замками. І вже коли почалися заняття, опісля йшов до стайні або на пасовище, розпутував коней і подовгу гладив. Конюх сердився на Даня, що той знімав пута, а хлопець не міг бачити їх спутаними, бо тоді вони йому здавалися слабкими й безпомічними, як і кожна істота. І однаково, де пута: на ногах чи на свідомості, — то неволя.