— Я ж тебе надіялася із правнучатами побачити, а ти, дурнику?…
Данило мовби не чув. З удаваною веселістю ляснув долонею по холодильнику:
— Путня річ і, мабуть, недешева. Тільки гроші, тату, доведеться вертати. Немає вже? А ти ось її віддай заміж, — підхопив на руки Мартину доньку. — За неї не менше дадуть.
— Виродку! — Марта вирвала з його рук дитину.
— Не виродку, а циганський вишкребку, — виправив Данило, не приховуючи в голосі знущання. — Жалко своє дитя віддавати, ще й у такому коханні народжене. Вилита дочка Дяка.
— Що? — зблідла Марта і замахнулася, щоб ударити по обличчю, але він перехопив руку й так відштовхнув, що мачуха відлетіла до стіни.
— М’яко під копицею, еге ж? «Розлюбив, так і скажи. Чи жінка до спідниці прищипнула?» — перекривляв, дивлячись просто у її розлючене обличчя.
— Замовч! — крикнула на нього Маріуца.
— А ти, стара відьмо, — різко обернувся до баби, — будеш їй у ноги кланятися, щоб вона тебе до своїх дітей допустила! — Роблено засміявся до батька: — Тату, не журися — у тебе є ще кого пропивати.
— Заткнися, сучий сину! Тобі ж хотілося краще. А тепер — геть із мого дому! — Григорій підняв стіл і щосили штовхнув від себе. Стіл упав разом із посудом, і череп’я розлетілося аж по кутках.
Заплакали менші діти, а Мартине обличчя засмикалося від жаху. Не гаючись, вибігла з хати, за нею — діти. Тільки Маріуца і Дань не рушили з місця. Григорій іще раз крикнув: «Геть!» Потім озирнувся, ухопив нагайку, замахнувся на сина, але юнак упіймав на льоту пекуче жало і з силою висмикнув. За мить фарбоване руків’я з тріском розламалася об його коліно.
— Я тобі не дам більше себе вдарити, — промовив із ненавистю. — Досить того, що ти вбив мою матір.
— Що? — хитнувся Григорій. — Я тебе своїми руками задушу.
Несподівано між ними стала Маріуца.
— Замовкніть обидва, поки не пізно! Я буду говорити. Тобі, сопляк, — відштовхнула онука подалі від сина, — рано проти батька навгрудки йти. А ти, — повернула грізне обличчя до Григорія, — розбуй п’яні очі й подивися, що наробив і що навколо тебе робиться.
Григорій обм’як, важко сів на стілець і обхопив голову руками.
— У-у, — застогнав уголос, — проклята, проклята — вона мене і з того світу дістала. Скільки вона буде мене мучити?
— То не вона, — мати поклала синові на плече теплу долоню, — то твоя совість мучить. А з Данилом даремно поспішили так… Даремно послухав Марту, а не мене.
— Марту! — син різко підняв голову. — Марту я уб’ю. І Дяка уб’ю. Я давно відчував, але не вірив.
— Ти сам винен, — зупинила його мати, коли хотів підвестися зі стільця. — За горілкою нічого не бачиш, — похитала докірливо головою. — Совість пропив і думаєш, щоб усе по-твоєму було. Не вийде, сину.
Данило підняв перевернутий стіл, згріб віником череп’я.
— Я їсти хочу, — обізвався до Маріуци.
Та взяла під комином іще теплий горщик, поставила на стіл.
— Бери ось. А ті діти сю ніч голодні будуть, — зітхнула важко. — Догралася, суча дочка, а я їй казала…
— Ти знала? — Григорій так і сидів на стільці, лише підняв на матір важкий погляд.
— Тебе, синку, горілка присипає, а мені на старості не спиться. Доживеш до моїх літ, тоді побачиш… — І знову похитала докірливо головою. — Знала й не раз переймала у дверях — куди там…
— Чого ж ти мені не сказала? — у Григорія тремтіли руки, він і сам трусився, наче на холоді.
— Тобі полегшало, коли узнав? — мати з болем глянула на сина. — Думала — переграє, не вік же їй по ночах бігати. Аж воно — не думай, як думається… Боялася, що може кинути нас із дітьми, а мені тоді хоч у петельку…
— Данило нехай іде з дому, — Григорій несподівано обернувся до сина, що їв за столом. — Я не знаю, що в тобі, але нам удвох не вжитися під оцим дахом. Ти — не Юрко, з тим іще можна було…
— Не жени його, — заступилася за онука Маріуца. — Як уже пішло нблихо, то одвези туди, де старший, бо злигається з якимись босяками, кому тоді краще буде?
— Я не хочу в технікум, — спробував заперечити Данило, та батько його обірвав:
— А тебе ніхто не питає, чого ти хочеш. Завтра й повезу, якщо не спізнилися.
У радгоспі-технікумі, де вчився Юрко, вже не приймали документи, та Григорій вийняв із паперів довідку, що син із багатодітної родини, і пішов до директора.
Коли після останнього екзамену Данило приїхав додому, на подвір’ї його зустріла Маріуца.
— Не йди поки в хату, — відвела подалі від ґанку, — може, помиряться. Ти тут зайвий. Ходімо до Дзингарів — перебудеш у них трохи.
Дзингарі жили неподалік, але сім’я Григорія з ними не дуже зналася, бо ті жили бідно: господар пас колгоспну череду, його дружина ходила по селах, ворожила, а в неділю їздила з дітьми на базар жебракувати. У старенькій хаті було дві маленькі кімнати, посеред однієї стояли піч і великий піл, на якому покотом спала більша половина Дзингарів. Данилові звільнили єдине тут ліжко, на яке Маріуца постелила свою постіль. Хлопцю не подобалася ні хата, ні сім’я, але йти більше не було куди.
— Я матір твою знала. — Лідія, рано постаріла й змарніла циганка, посадила його за стіл окремо від своїх дітей і подала іншу їжу.
Дань засоромився, бо менші діти заздрісно дивилися на ту їжу, і він відсунув миску.
— Чого ти? — здивувалася Лідія. — Це ж твоя баба з дому понаносила.
Данило взяв свій посуд, посунув до дітвори й посміхнувся:
— Мені в гурті смачніше їсться.
— Як хочеш, — зраділа жінка, — тільки щоб Маріуца не образилася.
— Не образиться, — запевнив Данило. — А ви мені краще розкажіть про мою маму, — попросив, дивлячись, як Лідія обережно накладала з чавунця варену картоплю.
- Їжте з салом і м’ясом, — ще ближче підсунула дітям Данилову їжу. Ті, мов за командою, простягли руки, і миски майже спорожніли.
Лідія теж присіла скраєчку біля столу, але взяла тільки картоплю й поволі почала жувати.
— Що тобі розказати? Ізабелла зовсім молодою зійшлася з твоїм батьком. Не скажу — шістнадцять їй було чи десь отак. Грицько — ого-о-о… Приїхав у село після інституту, дарма що циган, але куди там до нього нашим циганам: і вчений, і красень. Правда, совісті не зайвої. Але то вже мати твоя сама винна, хоча вона мені трохи й родичка. Наче ману хто накинув — нічого не бачить і не чує… Теж була красуня, такої ні серед циганок, ні серед хазяйських дівчат не знайти. — Лідія зажурено похитала головою. — Грицько погрався нею, ніби лялькою, дітей нажив, а коли в село приїхала Марта, наче здурів: Ізабелла з дітьми в хаті, а він Марту веде, а в тієї ні стида, ні сорому — теж учена, як Грицько. Ти їж, їж, — глянула на Данила, що нічого не їсть, тільки в руках тримає ложку. — Видно, судилося твоїй матері коротке, ще й таке гірке життя. Ішов табір — і з нашого роду там чимало ходило, — Ізабелла й пішла з ними. То неправда, що вас кинула, — Грицько не віддав. Він мені й тут рота затикав, щоб я, бува, не проговорилася. Ми з Давидом і мовчали. А тепер чого мовчати, коли Марта усім розтрубила, мовляв, Григорію синів виростила, а він знущається. Тільки мовчить, що сама й посиротила цих синів. А ти, хлопче, не звертай уваги — тобі з нею вік не жити, а батька поки що слухайся, поки в пір’я не вбився. Тільки нікому не кажи про те, що я тобі розповіла, добре?
Данило мовчки кивнув головою, глянув на порожні миски й поклав свою ложку.
Вранці до Лідії зайшла сусідка й попросила:
— Дай котрого з твоїх хлопців, котрий кучерявий: сьогодні у Мисика Петра будемо коровай місити — дочку заміж віддає.
— Бери хоч усіх, — засміялася Лідія й обвела поглядом дітей. — Он візьми Данила. Іди, сину, побудеш серед людей, — заохочувала хлопця, який розгубився, бо йому ще ніколи не доводилося вимітати піч перед тим, як туди саджатимуть весільний коровай.
— О, добре, — зраділа сусідка, — такого кучерявого більше в селі немає.
Данило старанно вимітав піч гусячим крилом, а жінки місили тісто, ліпили з нього жайворонків і співали: