Я вирішила промовчати про те, що ціла купа народу була в курсі цього. Ґідеон був такий схвильований, і, мабуть, тому я раптом теж злякалася.
— Ми точно хочемо це зробити? — запитала я і відчула, що в животі в мене щось закрутилось, але з мандрами в часі це не мало жодного зв’язку.
Те, що мій дідусь зчитав мою кров у хронограф, — одна річ. Те, що ми збиралися зробити зараз, — зовсім інша. Ми мали намір замкнути Коло крові, і наслідки були непередбачувані. М’яко кажучи.
У пам’яті вмить зринули страшні пророцтва, які закінчувалися на слова «цнота» і «гризота», потім уява охоче підсунула віршовані кілька деталей і заримувала їх — «скрута» й «отрута». І той факт, що я нібито була безсмертною, мене геть не заспокоював.
Дивно, але, здається, саме моя невпевненість вивела Ґідеона із заціпеніння.
— Ми точно хочемо це зробити? — він нахилився і легенько поцілував мене в ніс.
— Ти питаєш мене про це? Серйозно?
Він зняв наплічник і дістав наш роздобуток із кабінету доктора Вайта.
— Добре, можна починати.
Спочатку він наклав собі джгут на ліве передпліччя й міцно стиснув кулак. Потім дістав зі стерильного пластикового пакунка шприц і посміхнувся мені.
— Сестро! — мовив він наказовим тоном. — Ліхтарик!
Я скривилася.
— Не найкоротший шлях, щоб отримати результат, — відповіла я і посвітила йому на руку. — Типовий студент-медик!
— Що я чую у твоєму голосі? Невже презирство? — Ґідеон здивовано глянув на мене. — Ну і як це зробила ти?
— Я взяла японський ніж для нарізання овочів, — похвалилась я, — а дідусь збирав кров у філіжанку.
— Точно. Поріз на твоєму зап’ястку, — сказав він нарешті серйозно і встромив голку собі у вену. Кров почала наповнювати шприц.
— А ти точно знаєш, як він працює? — запитала я і кивнула на хронограф. — У цієї штукенції стільки всіляких клапанів і отворів, що легко можна крутнути не те коліщатко…
— Хронографологія — один із обов’язкових іспитів, які складають майбутні адепти. А я робив це не так уже й давно, — Ґідеон простягнув мені шприц із кров’ю і зняв з руки джгут.
— Цікаво, коли ж ти дивився такі кіношедеври, як «Феї»?
Ґідеон похитав головою.
— Гадаю, трохи поваги тобі б не завадило. Дай мені шприц. А тепер присвіти хронограф. Ага, саме так.
— Якщо тобі вряди-годи захочеться сказати мені «спасибі» або «будь ласка», то не стримуй себе, говори, — зауважила я, а Ґідеон тим часом почав по краплинах зливати свою кров у хронограф. Але, на відміну від Лукаса, його руки не тремтіли. Певно, колись із нього міг би вийти вправний хірург.
Від хвилювання я прикусила нижню губу.
— І три краплі сюди, під лев’ячу голову, — зосереджено бурмотів Ґідеон. — Тепер крутнути оце коліщатко й підняти цей важіль. Ну, ось і все, — він опустив шприц, і я мимовіль вимкнула ліхтарик.
У хронографі закрутилися коліщатка, щось клацало, гуділо, гупало, точнісінько як і минулого разу. Стукіт дедалі дужчав, а гудіння посилилось, створюючи якийсь дивовижний мотив. Моє обличчя кинуло в жар, і я пригорнулася до Ґідеона, а він міцніше стиснув мою руку, немов потужний порив вітру ось- ось скине нас із даху. Але натомість усі самоцвіти хронографа одночасно спалахнули, повітря замерехтіло, наче всередині приладу нуртує полум’я, а навколо все скував мороз. Мерехтливе світло згасло, коліщатка зупинилися. Усе це тривало щонайбільше півхвилини.
Я відпустила Ґідеона й пригладила волосинки в себе на руці.
— Це й усе?
Ґідеон глибоко зітхнув і витягнув руку, яка цього разу трохи тремтіла.
— Зараз побачимо, — сказав він.
Я дістала одну з пробірок доктора Вайта з кишені й передала Ґідеонові.
— Тільки обережно! Якщо це порошок, один порив вітру — і його немає!
— Це не найгірший варіант, — пробурмотів Ґідеон і обернувся до мене. Очі його блищали. — Бачиш? Пророцтво виповнюється! Під зіркою обіцянка здійсниться!
Мені було начхати на цю зірку номер дванадцять. Я б зараз віддала перевагу ліхтарику, а не якимсь там зіркам.
— Ну ж бо, — підганяла я, схилившись над хронографом, а Ґідеон висунув крихітну шухлядку.
Звісно, мене охопило розчарування. Страшне розчарування. Усі ці магічні дурниці, таємниче шепотіння і загадкова маячня були ні до чого. У шухлядці не було ні рідини, як передбачала Леслі («Вона, напевно, червона, як кров», — говорила вона мені, широко розплющивши очі), ні порошку, ні якогось каменя.