— Так, тут нам треба йти сюди, — зосереджено пробурмотів Ґідеон.
Уже десь сороковий раз ми повернули. Усі ходи були схожі між собою наче дві краплі води. Навколо — жодного орієнтира. Та й хтозна, чи ця клята мапа взагалі правильна. Може, її накреслив якийсь бовдур на кшталт Марлі? У такому разі нас із Ґідеоном розкопають десь 2250-го року, коли ми станемо двома скелетами, що тримаються за руки. Ой ні, я геть забула… Скелетом стане тільки Ґідеон. А я, жива-живісінька, тулитимуся до його кісток, що зробить це видовище ще жахливішим.
Ґідеон зупинився, згорнув мапу і сховав її в кишеню штанів.
— Невже ми заблукали? — я намагалася бути спокійною. — Може, ця мапа — повна дурня? Що, як ми більше ніколи звідси…
— Ґвендолін, — нетерпляче перебив він мене. — Звідси я вже знаю шлях. Тут недалеко. Ходімо.
— Справді? — мені стало соромно. Цього ранку я була якимось дуже вже… як би це сказати… дівчиськом.
Ми простували одне за одним. Я загадувалась, звідки він міг знати дорогу в цьому лабіринті.
— От халепа! — Я вступила в калюжу. Коло неї сидів темно-брунатний пацюк і мружив червоні очиська на мій ліхтарик. Я скрикнула. Напевно, щурячою мовою цей крик означав щось на кшталт: «Ти такий гарнюній!», бо щур зіп’явся на задні лапки й підвів голову.
— Ти зовсім не гарнюній, — пискнула я. — Геть звідси!
— Ну де ти там є? — Ґідеон уже повернув за наступний ріг.
Я глитнула, зібралась на силі та проскочила повз щура. Ну, це ж таки не собаки, які можуть підстрибнути й вчепитися в горлянку, еге ж? Для безпечності я засліплювала звірюку ліхтариком, поки бігла до Ґідеона, який чекав мене біля наступного повороту. Потім я посвітила вперед і знову вискнула. У кінці проходу забовванів чоловічий силует.
— Там хтось є, — прошепотіла я.
— Дідько! — Ґідеон блискавично схопив мене і відтягнув у тінь. Та було вже пізно. Навіть якби я не скрикнула, світло ліхтарика мене все одно зрадило б.
— Мабуть, він мене помітив! — пошепки сказала я.
— Авжеж, помітив! — понуро кинув Ґідеон. — Це ж бо я! Я, осел! Ну, вперед! І будь зі мною ласкавіша! — сказавши це, він підштовхнув мене, і я вискочила у прохід.
— Що це… — почала я, але тут на мене впало світло чийогось ліхтарика.
— Ґвендолін? — почувся недовірливий голос Ґідеона. Але цього разу він озвався десь попереду. Мені знадобилося ще півсекунди, аби збагнути, що Ґідеон здибав тут молодшого себе, і той саме йшов передати листа Магістрові Ложі. Я спрямувала на нього ліхтарик. О Боже, це таки був він! Цей Ґідеон зупинився за кілька метрів і ошелешено витріщився. Якусь хвилю ми ось так засліплювали одне одного ліхтариками, а потім він сказав: — Де ти тут взялася?
Нічого не пояснюючи, я лише посміхнулася.
— Ну… це важко пояснити… — промимрила я, тимчасом як мені кортіло вигукнути: «Ой, та ти геть не змінився!»
Другий Ґідеон, який причаївся за виступом, шалено замахав руками.
— Але ти все-таки поясни! — зажадав цей Ґідеон, підходячи ближче.
Другий Ґідеон знову махнув мені. Проте я не розуміла, що він хотів сказати.
— Зачекай хвилинку, — я миролюбно посміхнулася йому. — Я маю дещо з’ясувати. Я зараз повернуся.
Але, видно, ні старший, ані молодший Ґідеони не хотіли нічого з’ясовувати. Молодший рушив за мною, намагаючись схопити мене за руку, а другий, довго не чекаючи, вискочив з-за виступу та як торохне свого двійника ліхтариком по лобі. Молодший Ґідеон гепнувся на підлогу, немов мішок картоплі.
— Тобі ж боляче! — Я стала навколішки і спантеличено подивилася на криваву рану.
— Переживе! — байдуже кинув Ґідеон. — Ходімо, нам треба бігти далі! Вони вже отримали лист, — він дав молодшому собі легенького стусана. — Цей… ішов уже назад, коли зустрів тебе.
Я не слухала його, а лише гладила по волоссю молодшого його, що лежав долілиць.
— Ти щойно сам собі добряче врізав! Пам’ятаєш, як огидно ти тоді поводився зі мною?
Ґідеон посміхнувся.
— Авжеж, ще й як пам’ятаю. І мені зараз дуже прикро. Але ж хто міг знати наперед? А тепер ходімо, поки цей йолоп не оклигав. Лист він уже давно передав. — Ґідеон скривився і додав ще кілька французьких слів, котрі, певно, були крутими лайками, бо він, як і його брат, знай торочив: «Merde!»
— Ай-яй-яй, юначе, — озвався чийсь голос прямо коло нас. — Не треба переходити на мову фекалій лише тому, що ми стоїмо біля каналізації.
Ґідеон рвучко зупинився, але не збирався бити цього несподіваного стрічного. Можливо, тому, що цей голос звучав привітно і цілком доброзичливо. Я підняла ліхтарик і осяяла обличчя незнайомця середнього віку, щоб перевірити, чи не спрямував він, бува, на нас пістолета.