Граф похитав головою.
— Ні, це було для мене не життя. І воно має скінчитися. Що така маленька дівчинка, як ти, може запропонувати світові? А в мене багато планів! Великих планів…
— Відверни його увагу, — крикнув Ксемеріус. — Просто відверни увагу.
— А як ви весь цей час елапсували? — похапцем запитала я. — Певно, неконтрольовані стрибки страшенно незручно робити.
Він засміявся.
— Елапсував? Тьху! Час мого природного життя минув. Відколи я помер, виснажливі стрибки в часі припинилися.
— А мій дідусь? Його ви теж убили? І вкрали його щоденники? — На очі мені миттю навернулися сльози. Бідолашний дідусь! Він мало не розкрив змову.
Граф кивнув.
— Нам треба було нагнати жаху на пронирливого Лукаса Монтроза. Це взяв на себе Марлі-старший. Нащадки барона Ракоці століттями вірно мені служили, тільки останній у цьому ряду розчарував мене. Цей педантичний рудоволосий мрійник не успадкував гострого розуму від Чорного Леопарда. — Він ще раз глянув на годинник, а потім очікувально — на фотелі. — Час настав, Джульєтто. Та ти, я бачу, прагнеш побачити свого Ромео в калюжі крові! — Він зняв пістолет із запобіжника. — Дуже шкода. Мені подобався цей хлопець. Він мав потенціал!
— Прошу вас, — прошепотіла я востаннє, але цієї миті скоцюрблений Ґідеон приземлився просто перед дверима. Він не мав часу навіть випростатися, бо містер Вітмен вистрілив. І ще раз. Знову, знову і знову, поки не скінчилися набої.
Звуки пострілів оглушливо розлягалися кімнатою, кулі влучали Ґідеону в груди і в живіт. Погляд його широко роз критих зелених очей блукав довкола, шукаючи мене. Я вигук нула його ім’я. Наче в уповільненому фільмі, він сповз униз, залишаючи за собою широкий кривавий слід. Дивно зігнув шись, Ґідеон застиг на підлозі.
— Ґідеоне! Ні! — я з криком кинулася до нього, обнімаючи мертве тіло.
— Боже мій-і-і-ій-ій!! — крикнув Ксемеріус, випустивши цівку води з рота. — Будь ласка, скажи, що це частина вашого плану. Бо бронежилета на ньому немає. Боже мій! Скільки крові!
Він мав рацію. Кров Ґідеона була всюди, і низ моєї сукні просякнув нею, наче губка. Маленький Роберт забився в куток, плачучи та затуляючи обличчя руками.
— Що ви накоїли? — прошепотіла я.
— Те, що й мав! І те, чому ти вочевидь не хотіла запобігти! — Містер Вітмен поклав пістолет на стіл і простягнув мені коробочку із капсулами ціаніду. Він трохи розчервонівся і дихав швидше, ніж зазвичай. — Але облиш вагання. Чи ти хочеш жити далі з таким почуттям провини? Без нього?
— Не роби цього! Ні! — закричав Ксемеріус, плюючись водою в обличчя доктора Вайта.
Я повільно похитала головою.
— Тоді, будь ласка, не випробовуй більше мій терпець! — сказав містер Вітмен, і я вперше почула, як він втратив контроль над собою. Його голос звучав не м’яко й іронічно, а майже з істерикою. — Якщо ти змусиш мене чекати довше, я дам тобі ще більше причин заподіяти собі смерть! Я вб’ю їх усіх, одного за одним: твою маму, любу подружку Леслі, твого брата, милу молодшу сестру… повір! Мені нікого не шкода!
Тремтячими руками я взяла коробочку. Краєчком ока я помітила, що доктор Вайт поволі спинається, тримаючись за стіл. Він був мокрий як хлющ.
На щастя, містер Вітмен дивився тільки на мене.
— От і добре, — сказав він. — Я, може, ще встигну на літак. У Бразилії я… — але він не встиг пояснити, для чого йому в Бразилію, бо доктор Вайт зацідив йому по потилиці руків’ям пістолета. Пролунав жахливий глухий звук, і містер Вітмен гепнувся на підлогу, наче зрубаний дуб.
— Ага! — закричав Ксемеріус. — Так йому! Покажи тому гівнюкові, що старий доктор ще ого-го!
Але цей удар геть знесилив доктора Вайта. З жахом дивлячись на кров і стиха зітхнувши, він зомлів коло містера Вітмена.
Отож, тільки Ксемеріус, маленький Роберт і я стали свідками того, як Ґідеон раптово закашлявся і сів. Білий як крейда, а проте очі вже блищали. Поволі на його обличчі з’явилася усмішка.
— Все скінчено? — запитав він.
— Холера ясна!.. — зачудовано прошепотів Ксемеріус. — Як він це провернув?
— Так, Ґідеоне, все скінчено! — я кинулась обіймати його, не звертаючи уваги на рани. — Це був містер Вітмен, і я не можу повірити, що ми його не розгадали.
— Містер Вітмен?
Я кивнула і ще міцніше пригорнулася до нього.
— Я злякалася, що ти міг цього не зробити. Бо містер Вітмен правильно сказав: я не хочу жити без тебе. Жодного дня!
— Я кохаю тебе, Ґвенні, — Ґідеон так мене стиснув, що мені перехопило подих. — І, звичайно, я це зробив. Під наглядом Пола й Люсі я не мав вибору. Вони розчинили речовину в склянці води і змусили мене випити все до останньої краплі.