До нас стрімко наближався сам Фальк де Віллерз. Він був дядьком Ґідеона і Магістром Ложі Вартових. Він лише посміхнувся, угледівши нас.
— Ага, ось і ви, нарешті. Бідолаха Марлі вже телефонував нагору, питаючи, куди ви завіялись, і я подумав, що час і мені подивитися, чи все з вами гаразд.
Містер Джордж зняв із моїх очей пов’язку, я примружилась і протерла очі, але ця показова вистава нікого не цікавила, Фальк де Віллерз навіть не дивився в мій бік. Він відчинив двері до кімнати з хронографом — то була стара алхімічна лабораторія.
На кілька років старший за мою маму, Фальк мав просто розкішний вигляд, як і всі де Віллерзи, яких мені випало бачити. Він нагадував мені дужого ватажка вовчої зграї. Його пишне волосся вже посріблила сивина, підкреслюючи яскравий блиск бурштинових очей.
— Бачите, Марлі, ніхто не заблукав, — сказав він зумисне жваво, звертаючись до містера Марлі, який сидів у кімнаті на стільці, але, побачивши нас, підскочив і заходився нервово розминати пальці.
— Я просто… я думав, що з огляду на безпеку… — затинався він. — Прошу, вибачте мені, пане…
— Ми дуже вітаємо таке серйозне ставлення до своїх обов’язків, містере Марлі, — похвалив містер Джордж.
А Фальк запитав:
— Де містер Вітмен? Нас запросили на чай до декана Сміта, я хотів підкинути його на своїй машині.
— Щойно вийшов, — пояснив містер Марлі. — Дивно, що ви не зустріли його дорогою.
— Ох, тоді я покваплюся, — може, наздожену його. Томасе, ти йдеш?
Містер Джордж мигцем подивився в мій бік і кивнув.
— А з тобою, Ґвендолін, ми побачимося завтра. На підготовці до великого балу. — Уже біля дверей Фальк обернувся і ніби мимохідь додав: — До речі, передавай привіт мамі. Як вона, все гаразд?
— Мама? Атож, усе гаразд.
— Радий чути, — з мого погляду він, певно, зрозумів, що це питання ще дужче збило мене з пантелику, тому він докинув: — Мати-одиначка, змушена працювати, аби прогодувати сім’ю, їй не позаздриш. Тому я радий чути, що в неї все добре.
Тепер я взагалі перестала розуміти, куди він гне.
— Втім… може, вона вже не одна? Ґрейс приваблива жінка і напевно зустрічається з чоловіками, можливо, має постійного кавалера…
Фальк вичікувально дивився на мене, але я лише насупилась. Тоді він скинув оком на наручний годинник і вигукнув:
— Отакої! Як пізно! Тепер мені справді час іти.
— Це було питання? — уточнила я, коли двері за Фальком захряснулись.
— Так, — хором відгукнулися містер Джордж і містер Марлі, а містер Марлі миттю побуряковів.
— Гм… Гадаю, він хотів з’ясувати, чи є у неї кавалер, — пробурмотів він.
Містер Джордж засміявся:
— Фальк має рацію. Якщо наш Рубін хоче трохи побути тут увечері, нам варто не гаючись послати її в минуле. Ти який рік обираєш, Гвендолін?
Відповідно до нашого з Леслі Грандіозного Плану я якнайбайдужішим тоном відповіла:
— Та байдуже. Певно, 1956-й… Це ж 1956-го підвал очистили від щурів, і в ньому стало навіть трохи затишно. — Про те, що цього затишного і «безпацючого» року я зустрілася зі своїм дідусем, я, звісно, промовчала. — Там у мене не трусились жижки і я змогла навіть повчити французькі слова.
— Гаразд, — сказав містер Джордж. Він розгорнув пухкий журнал, а містер Марлі відсунув товстий настінний килим, що приховував надійний сейф із хронографом.
Марно я намагалася зиркнути через плече містеру Джорджу, поки він гортав сторінки, бо його широка спина затуляла журнал.
— Отож погляньмо, це було 24 липня 1956-го, — промовив містер Джордж. — Увесь час ти перебувала там і лише о 18:30 стрибнула назад у сьогодення.
— Значить, 18:30 цілком підійде. — Я палко сподівалася, щоб наш із Леслі план спрацював. Якщо я стрибну в ту саму хвилину, з якої зникла минулого разу, то не муситиму гаяти час, шукаючи дідуся, бо він не встигне піти далеко.
— Як на мене, краще поставити 18:31, — запропонував містер Джордж. — Щоб ти часом не натрапила там на саму себе.
Містер Марлі тим часом поставив на стіл скриньку з хронографом, обережно розгорнув із замшевої тканини коштовний апарат і пробелькотів:
— Але цей час, точно кажучи, не є нічним. Містер Вітмен вважає…
— Так, нам відомо, що містер Вітмен дуже серйозно тлумачить вказівки Вартових, — зауважив містер Джордж, крутячи зубчасті коліщатка. Серед вишуканих строкатих зображень планет, звірів і птахів на поверхні цього дивного приладу випиналися самоцвіти, такі великі й сяйливі, що мимовіль засумніваєшся у їхній справжності. Вони аж надто нагадували дитячі пластикові намистини, що з них моя менша сестричка робила собі прикраси.