12.30. Леді Тілні, жива й здорова, повернулася з 1852 року, виплівши при світлі гасниці двох вовняних поросят на благодійний різдвяний ярмарок, який цьогоріч відбудеться на Водохреща під назвою «Сільське життя».
Лукас обернувся до мене.
— Вовняні поросята! Тільки уяви! Хоч би вона не залишилася до кінця життя заїкою, коли ти зненацька постанеш перед нею нізвідки. Ми справді це зробимо? Вона озброєна тільки гачком із заокругленим кінчиком, якщо я не плутаю.
Я схилилася над хронографом.
— Спочатку рік. Нам потрібен 1852-й, отож я починаю ось із цього коліщатка, правильно? МDСССLІІ. А лютий за кельтським календарем — третій місяць, ні, себто четвертий…
— Стривай! Спочатку слід перев’язати твою рану і спокійно про все подумати!
— У нас обмаль часу, — заперечила я. — Оцей важіль, так?
Лукас боязко зазирнув через моє плече.
— Не поспішай! Усі числа треба перевірити, інакше… — Скидалося на те, що дідуся ось-ось знудить. — До того ж ніколи не тримай хронограф у руках, бо ще ненароком прихопиш його з собою в минуле. І ніколи не зможеш повернутися назад!
— Як це сталося з Люсі й Полом… — прошепотіла я.
— З міркувань безпеки відправимо тебе туди лише на три хвилини. Наприклад, з 12:30 до 12:33. У цей час леді Тілні сидить тут тихо-мирно і плете своїх поросят. Тільки не буди її, якщо вона задрімала, інакше в неї буде інфаркт…
— У такому разі про це б згадувалось у хроніках, чи не так? — перебила я. — Леді Тілні на вигляд міцний горішок, така не зомліє.
Лукас переніс хронограф на підвіконня і затулив його фіранкою.
— Тут ти напевне не наскочиш на меблі. Так, і не закочуй очі. Тімоті де Віллерз одного разу впав просто на стіл і, як на лихо, зламав ногу!
— А що, коли замріяна леді Тілні якраз підійшла до вікна і споглядає ніч надворі? Це не жарт, дідусю.
Обережно відсунувши його, я стала навколішки перед хронографом і відкрила клапан якраз під рубіном. Розмір отвору відповідав моєму пальчику.
— Стривай! Твоя рана!
— Її можна перев’язати і через три хвилини. Бувай! — сказала я, глибоко зітхнула і щосили притиснула палець до голки. Я вкотре відчула запаморочення, і у червоному світлі, поки Лукас говорив «Але я ще хотів…», усе розпливлося перед моїми очима і мої пригоди продовжилися.
РОЗДІЛ 4
Хроніки Вартових
18 грудня 1745 року
Якобітська армія уже нібито стала табором біля Дербі та суне до Лондона, тим часом як ми перемістились у новий штаб і сподіваємося на те, що 10 000 французьких солдатів, які пристали до Молодого Претендента Красунчика принца Чарлі[11], помиляються і ми спокійно зможемо відсвяткувати Різдво в нашому місті.
Немає кращої для Вартових домівки, ніж старовинні будівлі Темпла. Адже лицарі-тамплієри охороняли таємні знання і храм їх стоїть неподалік, а його підземелля з’єднані з нашим будинком. Офіційно ми й далі пильнуватимемо своїх прямих обов’язків, але буде де отаборитися й адептам, послушникам і гостям, а ще, звісно, прислузі. До того ж можна буде обладнати алхімічні лабораторії для дослідів. Тішить те, що лорд Аластер марно намагався зіпсувати своїми обмовами добрі стосунки графа і принца Вельського (див. Звіт від 2 грудня), і завдяки його величності ми можемо набути у власність цю будівлю. Сьогодні в Драконячій залі Внутрішнє Коло урочисто отримає таємні документи із графового зібрання.
Звіт: Сер Олівер Ньютон, Внутрішнє Коло
За кілька секунд мої очі звикли до нового освітлення: самотньої гасниці на столі. Її приглушені теплі відблиски осявали обриси затишного натюрморту: кошик, кілька мотків рожевої шерсті, чайник на підставці й горнятко з трояндочкою. А посеред усієї цієї краси сиділа на стільці леді Тіл ні та плела. Угледівши мене, вона на мить зупинилась і поклала руки на коліна.
Від часу нашої останньої зустрічі вона неабияк постаріла, у рудому волоссі виднілися сиві пасма, а зачіска нагадувала коротку хімічну завивку. А втім, трималася леді Тілні досі велично та гідно, і цим одразу ж нагадала мені бабусю.
Вона навіть не намагалася закричати або замахнутися на
мене гострим гачком.
— Щасливого Різдва, — сказала вона.
11
Так прозивали Карла (Чарльза) Едварда Стюарта (1720–1788) — передостаннього представника дому Стюартів і якобітського претендента на англійський і шотландський престоли як Карла III в 1766–1788 рр.