Я запізнилася на сніданок, бо довго шукала мамину пудру, щоб замазати синці під очима. І коли нарешті, похитуючись, я спустилася на перший поверх, тітка Медді схопила мене і потягла до своєї кімнати.
— Що трапилося? — запитала я, розуміючи, що питання не має сенсу. Якщо тітка Медді прокинулася о пів на восьму, щось трапилося і справді було негаразд. Волосся її було розпатлане, бігуді, що мали бути на чолі, сповзли й теліпалися над вухом.
— Дівчинко моя, Ґвендолін! Можна й так сказати, — тітка Медді опустилася на своє незастелене ліжко і, картинно насупивши чоло, втупилася у бузкові шпалери в дрібну квіточку. — У мене було видіння!
Ну, цього ще бракувало!
— Спробую вгадати: хтось розтоптав рубінове серце підборами чобіт, — припустила я. — Або, може, крук врізався у вікно баштового годинника?
Тітка Медді так сильно похитала головою, що нечесані пасма злетіли вгору, а бігуді з’їхали набік.
— Ні, Гвендолін, це зовсім не смішно! Хоч мені й не зрозуміло іноді, що означають ці видіння, але згодом завжди з’ясовується, що вони повідомляли про щось важливе. — Вона взяла мене за руку й притягнула до себе: — А цього разу видіння було надто зрозумілим. Я бачила тебе в блакитній сукні, вітер підхоплював її, навколо палали свічки, і хтось грав на скрипці.
Шкірою пробігся мороз.
Наче мало мені було власного неприємного передчуття з приводу цього балу… Треба ж було й тітці Медді побачити цей самий бал у своєму видінні. А я ж не говорила їй ні про бал, ні про те, яку сукню збираюся вдягнути.
Тітка Медді була задоволена тим, що, нарешті, я звернула на неї увагу.
— Спочатку все було добре, гості танцювали, і ти теж, але потім я побачила, що в залі немає даху. Над тобою насунулися жахливі чорні хмари, з яких шугонув птах і кинувся на тебе, — говорила вона. — А коли ти намагалася втекти, то натрапила саме на того птаха… Це було жахливо! Усе було червоне від крові, навіть небо червоніло, і краплі дощу, що падали з неба, були криваві…
— Гм… Бабусю Медді?
Вона заламала руки.
— Люба моя, так, я знаю, це дуже жахливо. Сподіваюся, це не віщує жодних подій…
— Я гадаю, ти щось проґавила, — знову перебила її я. — І куди ж я… себто Ґвендолін із твого сну, побігла?
— Та це був не сон, а видіння! — Тітка Медді зробила ще більші очі, якщо це взагалі можливо. — Ти врізалася в меч.
Просто наскочила на нього.
— І що то був за меч? Звідки він узявся?
— Він… просто висів у повітрі, щось таке, — сказала тітка Медді, при цьому махаючи руками перед моїм обличчям. — Але річ зовсім не в ньому, — трохи роздратовано правила вона далі, — а в ріках крові!
— Гм. — Я сіла поруч із нею на краєчок ліжка. — І що ж я маю робити з цим видінням?
Тітка Медді, озираючись навсібіч, схопила зі столу бляшаночку з лимонними льодяниками і поклала один собі в рот.
— Ох, дитино, якби ж то я знала. Я просто подумала, що, можливо, це тобі допоможе… як застереження…
— Ну добре. Постараюся не наскакувати на мечі, що висять у повітрі, обіцяю, — я поцілувала тітку Медді та встала. — А ти краще б ще трохи подрімала — це ж зовсім не твій час.
— Так, ти маєш рацію, — вона солодко потягнулася і напнула на себе ковдру. — Та все ж таки зверни увагу на те, що я тобі розповіла, — пробурмотіла вона. — Бережи себе.
— Гаразд, — у дверях я обернулася і додала: — А… а лева у твоєму видінні часом не було? Або Діаманта? Або… може, сонця?
— Ні, — відповіла тітка Медді, вже заплющивши очі.
— Я так і знала, — пробурмотіла я і тихо причинила за собою двері.
Спустившись до сніданку, я відразу ж помітила, що за столом нема Шарлотти.
— Бідолашна дівчинка хвора, — пояснила тітка Гленда. — Підвищена температура, дуже болить голова, напевно, це грип, він саме панує. Чи не могла б ти передати це вчителям, Ґвендолін?
Я похмуро кивнула. Грип — аякже! Шарлотта хотіла залишитися вдома, щоб обнишпорити мою кімнату.
Ксемеріус умостився на таріль із фруктами. Здається, він думав так само:
— А я про що! Ніяка вона не дурепа!
Містер Бернард, який саме потягнувся по яєчню, теж поглянув на мене стурбовано.
— Нещасна дівчинка стільки пережила за останні кілька тижнів, — бідкалася тітка Гленда, намагаючись не помічати, як Нік гучно пирхнув. — Само собою, що організму потрібен якийсь час, аби відновитися.
— Що за нісенітниці ти говориш! Облиш, Ґлендо, — перервала її леді Аріста, нервово відпивши чаю. — Ми, Монтрози, здатні витримувати багато чого. Ось я, наприклад, — вона випростала худу спину, — не хворіла у своєму житті жодного дня.