— Он там у тебе… кхм… певна дрібничка, — сказав Ксемеріус, коли я нарешті вибралася з шафи з хронографом під пахвою.
Він показав мені на груди. «Дрібничка» виявилася величезним павуком завбільшки з долоню моєї Кароліни (ну десь так). Я ледь втрималася, щоб не зарепетувати, та так сильно, що прокинулися б не тільки мешканці будинку, а й, напевно, всього кварталу.
Павук, якого я з себе струсила, мерщій кинувся шукати затишний притулок у моєму ліжку (ну не страхіття, і як тільки вони так швиденько перебирають вісьмома своїми лапками?).
— Ох і бридота! Фу-у-у! — повторювала я ще хвилину або й більше. Мене досі трусило від огиди, коли я присіла налаштовувати хронограф.
— Та годі тобі, — втішав мене Ксемеріус. — Є павуки, які взагалі разів у двадцять більші.
— І де такі є? Хіба що на планеті Ромул[23]? Ну добре, нехай так.
Поставивши хронограф на скриню, я опустилась навколішки та застромила палець в отвір під рубіном.
— За півтори години повернусь. А ти тим часом очей не спускай з цього тарантула.
Я прощально помахала Ксемеріусу Ніковим ліхтариком і глибоко зітхнула.
Він трагічно приклав лапку до грудей:
— Ти вже ідеш?.. До ранку ще далеко…[24]
— Ох, Джульєтто, замкни бузю, будь ласка, — мовила я і міцно втиснула палець у голку.
Я зважилася знову зітхнути, та у роті в мене чомусь опинився шматок фланелевої тканини. Я похапцем виплюнула цю ганчірку й увімкнула ліхтарик. І тут я побачила, що перед моїм обличчям висить банний халат, саме його я і спробувала на смак. Шафа взагалі була вщерть наповнена одягом. Він висів у два ряди, і мені знадобився деякий час, щоб якось вибратися з цієї купи ганчір’я.
— Це що таке? Чуєш? — пролунав із кімнати жіночий голос.
От халепа!
— Що таке, люба? — спитав чоловічий голос. І звучав він дуже нерішуче.
Я так перелякалася, що не могла поворушитися.
— У шафі блимнуло світло, — пробурчав жіночий голос, і звучав він, навпаки, навіть занадто рішуче. Точніше, він звучав точнісінько як голос моєї тітки Ґленди.
Побила б її морока! Вимкнувши ліхтарик, я обережно втиснулася в другий ряд суконь. Мені довелося упертися спиною в задню стінку шафи.
— Може, це…
— Ні, Чарльзе! — тепер голос зазвучав ще більш владно. — По-твоєму, я схожа на божевільну? Я мала на увазі саме те, що сказала, і нічого іншого.
— Але я…
— У шафі щойно спалахнуло світло. Тож, будь ласка, встань і подивися, що там таке. Якщо не хочеш ночувати у швейній майстерні.
Сичання, поза всякими сумнівами, Шарлотта успадкувала від тітки Ґленди.
— Хоча ні, зажди. Так не можна. Адже тебе може помітити місіс Ленґдон, і тоді мама закидає мене питаннями про наш з тобою шлюб. Спитає, чи не настала в нас, бува, криза подружніх стосунків, а це, знаєш, остання тема, на яку мені хотілося б із нею говорити. Тому що в мене, наприклад, жодної подружньої кризи немає, чуєш, у мене — нема. Навіть якщо ти і взяв мене за дружину лише через те, що твоєму батькові кортіло отримати дворянський титул.
— Але, Ґлендо…
— Можеш не прикидатися! Тільки-но днями леді Пресдемер розповіла мені… — І на нещасного чоловіка знову посипалися докори тітки Ґленди. Одначе про світло в шафі вона при цьому геть забула. На жаль, забула вона і про те, що вже доволі пізно, і, сівши на свого улюбленого коника, лаялася години зо дві. Чарльз лише зрідка боязко попискував у відповідь. Не дивно, що вони розлучились. Дивно, що вони примудрилися народити таку гарнюню Шарлотту…
Тітка Ґленда продовжувала звинувачувати чоловіка. Цього разу в тому, що він позбавляє її законного сну, тут же заскрипіли ліжка, і всього за якихось дві хвилини в кімнаті почулося хропіння. Авжеж, декому, наприклад, від безсоння допомагає молоко з медом. Та щодо тітки Ґленди, здається, справа стоїть інакше.
Проклинаючи тітку Медді з її феноменальною пам’яттю, я напровсяк почекала ще з півгодини й обережно прочинила дверцята шафи.
Я ж не могла просиджувати дорогоцінний час у цій комірчині! Дідусь, напевно, вже був сам не свій від неспокою. У кімнаті, здавалося, було більше світла, ніж у шафі. Принаймні я могла розгледіти, де стоять меблі й ні на що не натрапити.
Я обережно прокралася до дверей і натиснула на ручку. І тієї ж миті тітка Ґленда завила:
— Чарльзе, кажу тобі, там хтось є!
Вирішивши не чекати, поки бідолаха Чарльз прокинеться й увімкне світло, я відчинила двері й чкурнула по коридору та вниз сходами. Потім я перетнула коридор на третьому поверсі, хоча сходи були дуже скрипучі. Я й сама не розуміла до ладу, куди біжу, але мене переслідувало дивне почуття дежавю — невже мені колись уже довелося це пережити…
23
Ромул — найбільший із двох супутників астероїда (87) Сильвія з головного поясу астероїдів. Відкритий 2001 року.