Ми з Леслі мали лише кілька хвилин, адже їй треба було поспішати до школи, а я знову заснула глибоким сном.
Через деякий час за моїми дверима почулися гучні голоси і в отворі виринула світло-руда маківка.
— Доброго ранку, — сухо привітався містер Марлі.
Ксемеріус, який дрімав біля моїх ніг, з переляку підскочив.
— Що тут забув цей журавель колодязний?
Я з головою залізла під ковдру.
— Щось термінове? — поцікавилась я у містера Марлі, бо не придумала нічого дотепнішого. Мама сказала, що на елапсацію мене заберуть лише по обіді. Тож нехай почекають. Посоромилися б піднімати мене з ліжка!
— Юначе, що ви собі дозволяєте! — репетував хтось за його спиною. Це була тітка Медді. Вона, відштовхнувши містера Марлі вбік, протиснулася повз нього в мою кімнату. — Ви явно не здобули належного виховання! Де ваші манери! Як ви можете так вриватися до спальні юної леді?
— А я іще не встиг навіть напудрити носика, — підтакнув Ксемеріус, облизавши передню лапу.
— Та я… я… — почервонівши, пробурмотів містер Марлі.
— Це справді неприпустимо!
— Тітко Медді, ану, відступи! — слідом за ними виринула Шарлотта. Вона була вбрана в джинси і яскраво-зелений светр, на тлі якого її волосся палало вогнем. — Просто містеру Марлі та містеру Брейєру треба дещо взяти. — Молодик у чорному піджаку, який саме виступив уперед, очевидно, був тим самим містером Брейєром.
На якусь мить мені здалося, що я перебуваю не вдома, а у жвавій лондонській підземці, наприклад на станції «Вікторія» в годину пік. А моя ж кімната була не надто пристосована для того, щоб у ній умістилося стільки людей.
Шарлотта протиснулася вперед, розштовхуючи ліктями всіх, хто стояв на заваді.
— Де скриня? — зажадала вона.
— Атас, сексот прийшов! — прокаркав Ксемеріус.
— Яка ще скриня? — Я досі не зрушила з місця і не скинула ковдри. Мені не хотілося вставати при всіх цих людях. До того ж я була в брудній піжамі, а це точно не сподобалося б містеру Марлі. Годі з нього вигляду мого розкошланого волосся.
— Ти чудово розумієш! — Шарлотта нахилилася до мене. — Говори, де вона?
Тітка Медді була така розлючена, що її кучері настовбурчилися:
— Ану, руки геть від скрині! — наказала вона несподівано владним тоном.
Але куди їй було братися до наказових інтонацій леді Аріс
ти.
— Маделейн, я ж тебе попереджала! Залишайся внизу. — Раптом у кімнату, високо задерши підборіддя, зайшла моя бабуся, струнка, мов свічечка. — Це тебе зовсім не стосується.
Шарлотта у цей час примудрилася протиснутися через натовп до шафи, відчинила дверцята і крикнула:
— Ось вона!
— Ще й як стосується! Бо це моя скриня, — крикнула тремтячим голосом тітка Медді. — Я просто позичила її Ґвендолін
на час.
— Ти говориш дурниці, — мовила леді Аріста. — Скриня належала Лукасу, і мене вже кілька років мучить питання, де ж вона була схована.
Вона пронизувала мене своїми холодними блакитними очима.
— Юна леді, якщо Шарлотта має слушність, то мені не хотілося б опинитися зараз на вашому місці.
Натягнувши ковдру ще вище, я вже міркувала, як би сховатися під нею цілком.
— Вона замкнена. — Шарлотта нахилилась до скрині.
Леді Аріста простягнула до мене руку:
— Ґвендолін, ключ.
— У мене його немає, — проказала я глухим голосом. — Я взагалі не розумію, що…
— Що ти там бурмочеш? — перебила мене леді Аріста. Леслі знову повісила ключ мені на шию, тому мені довелося просто завмерти.
Шарлотта заходилась обшукувати шухлядки мого столу. Побачивши це, тітка Медді ляснула її по пальцях.
— І не соромно тобі!
Містер Марлі кахикнув:
— Я вдячний за вашу ініціативу, леді Монтроз. Та ми в Темплі маємо всі інструменти й методи, щоб відімкнути цю скриню без допомоги ключа.
— Інструменти і методи,
— передражнив його Ксемеріус. — Сказав це так, ніби його лом — це якась небесна магія. Дметься, як жаба на лопуху!