Опиралася тільки тітка Гленда. Її шию мерщій укрили червонясті плями: їй не хотілося завершувати цю болючу тему.
— Ви напустилися на бідолашне дівчатко зі своїми докорами, проте натомість маєте дякувати Шарлотточці, що вона досі вболіває за спільну справу і намагається бути на осторозі, — не втрималася вона. — І що ж виходить? За її добро та її в ребро. Я впевнена, що…
Ми так і не довідалися, в чому саме впевнена тітка Ґленда, бо леді Аріста урвала її крижаним тоном:
— Якщо ти не бажаєш говорити на інакшу тему, то ти завше маєш право підвестися з-за столу, Ґлендо.
І тітка Ґленда, а разом із нею й Шарлотта, саме так і вчинили — гордо вийшли із зали, кинувши наостанок, що вже не голодні.
— Добре почуваєшся? — містер Джордж, який сидів проти мене (себто навскоси від мене, бо мої спідниці, розкладені по всьому сидінню, займали півавта) і спостерігав, як мене охопили роздуми, посміхнувся мені. — Доктор Вайт прописав тобі щось від «сценічної лихоманки»?
Я заперечила:
— Ні. Я боюся, що у вісімнадцятому столітті втрачу самовладання.
Чи навіть гірше. Але про це містерові Джорджу ліпше не знати. Того тижня на суаре я протрималася лише завдяки фірмовому пуншу леді Бромптон. І завдяки йому ж я несподівано для ошелешених гостей (та й для себе самої) заспівала «Memory» з мюзиклу «Кішки», всього за якихось там двісті років до того, як Ендрю Ллойд Вебер узагалі написав цей твір[38]. А на додачу я привселюдно балакала з привидом. У тверезому стані мені б таке зухвальство й у голову б не стрілило.
Мені кортіло бодай на кілька хвилин залишитися наодинці з доктором Вайтом, аби розпитати його, навіщо він допоміг мені, але він тільки оглянув мене в присутності Фалька де Віллерза і всім на втіху оголосив, що я вже цілком здорова. Прощаючись, я змовницьки йому підморгнула, але доктор тільки насупив чоло і запитав, чи не втрапило мені, бува, щось в око. Згадавши цей випадок, я зітхнула.
— Не переймайся, — щиро підбадьорив мене містер Джордж. — Усе минеться дуже швидко, а відтак ти знову повернешся. Усе буде позаду ще до вечері.
— Але до вечері я можу наламати дров та підштовхнути людство до світової кризи. От самі спитайте в містера Джордано. Хибна посмішка, неправильний реверанс, невідповідна манера спілкування і — на тобі! — вісімнадцяте століття у вогні.
Містер Джордж засміявся.
— Ой, та той Джордано просто тобі заздрить. Він зважився б на будь-що заради однісінької мандрівки в часі!
Я лагідно торкнулася м’яких шовковистих спідниць і розгладила гаптовані візерунки.
— Правду кажучи, я досі ще не втямила, чому цей бал має для всіх аж таке значення. І що я взагалі там роблю.
— Ну, тобто це крім того, що ти танцюєш, розважаєшся і залюбки навіч споглядаєш герцога Девонширського?
У відповідь на усмішку містера Джорджа я не посміхнулася, і він зненацька посерйознішав, дістав із кишені носовичок і витер із чола піт.
— Що сказати, дитино! Важливість цього балу криється в тому, що саме там з’ясується, хто ж є зрадником серед Вартових і хто передав усі відомості Флорентійському Альянсу. Через твою присутність граф хоче вивести на чисту воду і лорда Аластера, і зрадника.
Он як. Ось тепер уже трохи конкретніше, ніж в «Анні Кареніній».
— Якщо сказати простіше, ми — наживка, — насупилась я. — Але… хіба ви ще не знаєте, чи спрацював цей план? І хто виявився зрадником? Бо це ж трапилося двісті років тому.
— І так, і ні, — заперечив містер Джордж. — Хтозна чому, але звітні тексти з цих днів і тижнів вельми туманні. А більшої частини взагалі бракує. Ідеться там якраз про зрадника, який позбувся свого високого звання, але його ім’я не згадується жодного разу. Через чотири тижні в одному звіті побіжно згадується про те, що ніхто, мовляв, не провів зрадника в останню путь, адже той не заслужив шани.
Моє тіло пройняв дрож.
— Невже через чотири тижні після того, як зрадника вигнали з Ложі, він був уже мертвий? Як це… гм… зручно.
Містер Джордж уже не слухав мене — він постукав у віконце водієві.
— Мабуть, брама завузька для лімузина. Ліпше заїздіть збоку, зі шкільного подвір’я. — Він посміхнувся мені: — Ми приїхали! До речі, ти прекрасно виглядаєш, я все хотів тобі це сказати. Таке враження, наче ти зійшла зі старовинної картини.
Авто зупинилося коло входу.