— Я ненадовго, — кинув він мені через плече.
— Можеш не поспішати, — огризнулась я.
Лорд Бромптон ворухнувся своїми жирами.
— Я знаю тут один гарненький закуток, — сказав він, підморгнувши. — Його ще називають куточком старих дівок. Та вони нам не завадять: кілька перчених жартів — і вони розбіжаться.
Лорд провів мене сходами на маленьке узвишшя, де стояла канапа. А що місце трохи вивищувалося над залою, то звідси все було прекрасно видно. На канапі таки справді сиділи дві явно не юні та не надто вродливі дами, які послужливо попідбирали свої сукні, щоб нам було де сісти.
Лорд Бромптон задоволено потер руки.
— Правда ж, тут затишно? Я відійду на хвильку — візьму щось із напоїв і повернуся разом із графом.
І він побіг, наче опецькуватий бегемот, масивним тілом розтинаючи море з парчі, шовку й оксамиту. Стоячи на узвишші, я спробувала знайти, нарешті, Джеймса. Проте його ніде не було. Зате леді Лавінія та Ґідеон витанцьовували зовсім поруч, і, затамувавши біль у серці, я помітила, як гармонійно виглядає ця пара. Навіть барви їхнього вбрання чудово поєднувалися — таки молодець мадам Россіні! Коли їхні руки стикалися, то здавалося, що між ними спалахує вогонь. Вони нівроку гомоніли, і мені навіть здалося, що я чую, як хихотить леді Лавінія.
Дві дамочки коло мене заздрісно зітхали. Я зірвалась на ноги. Оце мені нема чого робити, крім як тут мордуватися! О, а отам біля виходу чи не червоний Джеймсів сурдут? І я вирішила побігти за ним. Як-не-як тут був його дім, а до того ж — ще й моя школа, тож якось я його здибаю. І тоді вже спробую виправити історію з Гектором.
На виході із зали я ще раз пильно глянула на лорда Аластера, який досі стовбичив там же й не спускав очей із графа. Його друг-привид так само шалено грозився мечем і, без сумніву, при цьому бубонів найчорніші прокляття. Жоден із них мене не помітив. А Ґідеон, певно, зрозумів, що я дала драла. Серед лав танцювальників знову зчинилося збурення.
Хай йому грець! Я мерщій вийшла. Коридори були слабенько освітлені, але подекуди стояли нові гості. Можливо, багато хто з них повиходив із зали вдвох, аби нишком усамітнитися. За бальною залою одразу містилося щось на кшталт ігрового салону — туди саме заходили кілька чоловіків. Крізь шпарину у дверях просочувався тютюновий дим. На мить мені привиділося, що в кінці коридору червоний Джеймсів сурдут повертає за ріг, і я рвонула слідом так швидко, наскільки можна було це робити в моїй сукні. Діставшись до наступного переходу, я побачила, що Джеймса там немає. Либонь, він зник у якійсь кімнаті.
Відчинивши перші-ліпші двері, я хутко закрила їх, бо промінь світла вихопив канапу, перед якою схилився на коліно якийсь чоловік — не Джеймс! — стягуючи з дами шовкову підв’язку. Авжеж, якщо взагалі тут можна говорити про даму. Я мимоволі посміхнулася і підійшла до нових дверей. Правду кажучи, гості на цих балах не надто відрізнялися від гостей у моєму часі.
Аж тут у коридорі позаду мене почулися гучні голоси.
— Ну нащо ж ви так поспішаєте? Невже ви боїтеся бодай на хвильку залишити сестру на самоті?
Та це ж леді Лавінія!
Я прожогом майнула в найближчі покої та притулилася до дверей, відсапуючись.
РОЗДІЛ 9
Є тисяча смертей у боягуза;
Хоробрий помирає тільки раз.
Мені здається найдивнішим з того,
Що досі бачив я, страх перед смертю:
Адже вона не промине нікого
І прийде в строк[40].
Усупереч моїм сподіванням, у покоях було не дуже темно. Полум’я кількох свічок осявало в пітьмі книжкову шафу та письмовий стіл. Напевне, я зайшла в чийсь робочий кабінет.
Ой леле! Я тут була не сама!
За письмовим столом у кріслі сидів Ракоці. Перед ним стояли склянка і дві пляшки, одна з них була з якоюсь мерехтливою рожевою рідиною, що чимось скидалася на червоне вино, а в другій пляшці, точніше в колбі з вузеньким горлечком, шумувало щось підозріле, сіре й каламутне. Зверху на столі лежала баронова шпага.
— Оце так швидкість, — мовив Ракоці. Його голос із відчутним східноєвропейським акцентом здався мені якимось глухуватим. — Щойно мені схотілося зустріти янгола — і на тобі, безодні небесні розкрились і послали мені янгола, ще й найгарнішого, про якого я і не мріяв. Ці чудодійні ліки перевершують усе, що я будь-коли куштував…
— А хіба ви не маєте… цеє… гм-м… наглядати за нами з тіні, чи як це сказати? — бовкнула я, тим часом розмірковуючи, чи не краще вибігти з кімнати. Хоча так я ризикувала потрапити прямо Ґідеонові в руки. Ракоці й у тверезому стані мені не вельми подобався.