— І яка ж буде ваша нагорода, Алкотте? — запитав Ґідеон, ніби його це справді цікавило. — Що ж пообіцяв вам лорд Аластер, що ви порушили присягу Вартових і вчинили зраду?
— Ну, я… — почав уже Алкотт, проте лорд Аластер урвав його:
— Чиста душа! Ось його нагорода! Упевненість у тому, що янголи на небесах вихваляють твій учинок — це не виміряєш золотом. Настала нагода звільнити землю від шельминих вилупків, і сам Бог дякуватиме нам, коли проллється ваша кров.
Так-так-так. На якусь мить у мене зажевріла надія, що лорду Аластеру просто треба було, аби його хтось слухав. Може, йому кортіло розповісти всім про свою релігійну маячню й отримати похвалу. Аж тут озвався Дарт Вейдер:
— Демонське кодло, вам уже недовго жити… — І мої думки знов урвалися.
— Отже, ви гадаєте, що Господь щиро зрадіє через смерть безневинної дівчини? Цікаво… — рука Ґідеона тишком-нишком опустилась у внутрішню кишеню сурдута, а потім зненацька здригнулася.
— Ви не оце шукали? — запитав перший секретар. Він заліз у свою лимонно-жовту кишеню сурдута й вийняв звідти маленький чорний пістолет. Зараз він боязко тримав його перед очима. — Присягаюсь, що це, без сумніву, демонське знаряддя вбивства з майбутнього, я правду кажу? — Він обернувся до лорда Аластера, шукаючи підтримки. — Я попросив нашу спокусливу леді Лавінію ретельно обшукати вас, мандрівники в часі, чи нема у вас зброї.
Лавінія винувато усміхнулася й подивилася на Ґідеона, який раптом зробився такий на вигляд, ніби йому хтось заліпив ляпаса. Ну все ясно. Пістолет був нашим порятунком, проти автоматичної зброї «Smith & Wesson» люди зі шпагами не мали ні найменшого шансу. Мені так хотілося, щоб цей зрадник Алкотт ненароком натиснув на курок і вистрелив собі в ногу! Думаю, звук пострілу почули б навіть у бальній залі. А може, й ні…
Але Алкотт опустив пістолет у кишеню свого сурдута, і моя сміливість де й поділася.
— То ви, напевно, здивовані, чи не так? Я все продумав. Я знав, що в милої леді є картярські борги, — буденно сказав Алкотт. Як і всі справжні лиходії, він дуже полюбляв, коли інші шанували його чорні справи. Його видовжене обличчя скидалося на щурячий писок. — Величезні картярські борги, яких вона вже не могла повіддавати. — Тут він улесливо захихотів. — Сподіваюся, мадам, ви пробачите мені те, що я не був зацікавлений у ваших послугах. Але зараз ваші борги закрито.
З вигляду Лавінії можна було сказати, що вона не вельми з цього тішилася.
— Я не хотіла… Я просто не мала іншого вибору, — пробелькотіла вона Ґідеону, але той наче й не чув її. Він, радше, міркував, наскільки можливо проскочити до протилежної стіни й зірвати одну з шабель, які висять над каміном… перш ніж лорд Аластер простромить його своєю шпагою. Я глянула туди ж, куди й він, і дійшла висновку, що шансів на успіх у нього мало, якщо він, певна річ, не супермен, який досі крився під його личиною.
Камін був занадто далеко, а до того ж значно ближче до нього стояв лорд Аластер, який ні на мить не спускав з ока Ґідеона.
— Це все, звісно, добре, — повільно мовила я, щоб виграти час. — Але ви не включили у свої розрахунки графа.
Алкотт зареготав.
— Ви, певно, мали на увазі Ракоці? — Він потер руки. — Ну, його особливі… скажімо, переваги, на жаль, не дадуть йому змоги виконувати нині свої обов’язки. — Він гордо задер голову. — Його схильність до дурману перетворила його на легку здобич, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.
— Але ж Ракоці не сам, — не вгавала я. — Його куруци оберігають нас на кожному кроці.
Алкотт зиркнув на лорда Аластера, а потім знову засміявся:
— То де ж вони зараз, ваші куруци?
У підвалі, напевно.
— Вони чекають у тіні, — прорекла я моторошним голосом. — Готові завдати удару щомиті. Вони так майстерно орудують шпагою та ножем, що це схоже на чари.
Та Алкотт і не ворухнувся — цього не зіб’єш з пантелику. Він бовкнув кілька слизьких зауважень щодо Ракоці та його людей, а потім ще раз похвалив себе за винахідливо сплановану операцію та ще винахідливішу зміну плану.
— Боюся, наш аж такий розумний граф марно чекає сьогодні й на вас, і на свого Чорного Леопарда. Знав би він, що я з ним збираюся зробити!
Але Ґідеон, очевидячки, втратив інтерес до Алкоттової балаканини. Він мовчав. Лорд Аластер, здавалося, теж утомився від цього переливання з пустого в порожнє першого секретаря. Він хотів нарешті взятися до справи.
— Хай шурує звідси, — звелів він досить непривітно, дістаючи шпагу і спрямовуючи її на леді Лавінію.