Містер Марлі дістав чорну шовкову пов’язку.
— Ходімо, міс, — сказав він і було потягнувся до мого ліктя, але враз відсмикнув руку, побачивши мій погляд. Його вуха спалахнули, він стиснув губи і прошипів: — Ідіть за мною.
Сьогодні в нас дуже щільний графік. Хронограф я вже налаштував.
Я підбадьорливо посміхнулася мамі і спотикаючись побігла слідом за містером Марлі вниз сходами. Той припустив семимильними кроками, як завжди, мимрячи собі під носа. Повернувши за ріг, ми мало не збили з ніг Ґідеона, але він вчасно відскочив.
— Доброго ранку, Марлі, — лінькувато кинув він, поки містер Марлі, вочевидь запізнюючись, кумедно тупцяв на місці.
Моє серце закалатало, бо Ґідеон розплився в широкій посмішці, помітивши мене, такій само широкій, як східна дельта Гангу (щонайменше!).
— Привіт, Ґвен, як спалося? — лагідно мовив він.
— Що ви тут досі робите? Ви давно мали бути в ательє мадам Россіні й переодягатися, — пробурмотів містер Марлі. — Сьогодні у нас справді щільний графік, а операція «Чорний Турмалін і Са…»
— Ідіть, куди йшли, Марлі, — миролюбно сказав Ґідеон. — Я сам приведу Ґвенні за кілька хвилин. А потім уже мерщій перевдягнуся.
— Ви не маєте пра… — почав містер Марлі, та раптом приязнь з обличчя Ґідеона як водою змило, воно стало таким холодним, що містер Марлі ввібрав голову в плечі. — Але не забувайте про чорну пов’язку, — лише додав він, потім передав її Ґідеонові й сягнистим кроком подався геть.
Ґідеон, не дочікуючись, поки Марлі зникне з поля зору, притягнув мене до себе й міцно поцілував у губи.
— Я так за тобою скучив.
Я була вельми рада, що поруч немає Ксемеріуса, бо я прошепотіла: «Я за тобою теж» і, оповивши його шию руками, пристрасно поцілувала у відповідь. Ґідеон притиснув мене до стіни, і відірвалися ми одне від одного лише після того, як зі стіни гепнулася картина. Це був пейзаж, написаний олією, — вітрильник, який бореться з хвилями в бурхливому морі. Відсапавшись, я спробувала повісити картину назад на цвях.
Ґідеон мені допоміг.
— Я хотів зателефонувати тобі ще вчора ввечері, але потім подумав, що твоя мама має слушність — тобі край треба виспатися.
— Так, мені й справді це було необхідно.
Я сперлася спиною на стіну і посміхнулася йому.
— Я чула, що сьогодні ввечері ми разом ідемо на вечірку.
Ґідеон засміявся.
— Так, побачення двох пар одночасно. Мій молодший брат Рафаель був у захваті, особливо коли дізнався, що це ідея Леслі, — він попестив мене по щоці. — Я трохи інакше уявляв наше перше побачення, але твоя подруга — майстер переконання.
— До речі, вона встигла тебе попередити, що на цю вечірку треба підготувати костюм?
Ґідеон стенув плечима.
— Мене більше нічим не здивуєш, — кінчики його пальців ковзнули по моїх щоках до шиї. — Учора ввечері нам треба було ще стільки… о-о-о… обговорити, — він кахикнув. — Мені кортить дізнатися все про твого дідуся і як, чорт забирай, ти влаштувала цю зустріч. Точніше коли? І що там з книгою, з якою Леслі носиться як із писаною торбою?
— О, «Анна Кареніна»! Я принесла її тобі, хоча Леслі вважає, що ми маємо зачекати, поки не впевнимося, що ти справді на нашому боці, — я потяглася до сумки, та її не було. Я роздратовано цмакнула. — Чорт! Мама прихопила сумку, виходячи з машини.
Тим часом звідкись долинула мелодія пісні «Nice guys finish last»[51]. Я мимоволі розсміялася.
— Це що?..
— А… так. А що, не підходить? — Ґідеон вийняв із кишені свій телефон. — Ну, якщо це Марлі, я йому… О! Це мама, — він зітхнув. — Вона підшукала Рафаелю інтернат і хоче моєї допомоги, щоб я переконав його перейти туди. Я їй потім відповім.
Та телефон не вгавав.
— Поговори з нею. А я тим часом збігаю по книгу, — запропонувала я і помчала коридором, не чекаючи його відповіді. Містер Марлі, певно, місця собі не знаходив у підвалі, але зараз мене це не обходило.
Двері в Драконячу залу були прочинені, і я ще здаля почула схвильований мамин голос.
— Це що, допит? Я вже все вам пояснила: я хотіла захистити свою дочку і сподівалася, що ген успадкувала Шарлотта. Більше мені нема чого сказати.
— Прошу сідати, — я безпомилково впізнала містера Вітмена за тоном, яким він звертався до неслухняних школярів.
Почувся стукіт стільців і кахикання учасників розмови. Я повільно підкралася ближче.
— Ґрейс, ми тебе попереджали, — крижаним голосом мовив Фальк де Віллерз. Певно, зараз мама витріщалася на свої туфлі, загадуючись, навіщо, хай йому чорт, вона доклала стільки зусиль, вибираючи сьогодні вбрання. Я притулилася спиною до стіни біля одвірка, щоб краще чути.