Він потер лоба та зиркнув на маму.
— Мені шкода, що наша сьогоднішня розмова… що ти дізналася про це таким чином. Це сталося не зумисне, — він знову глянув на маму. — Такі важливі речі слід повідомляти дуже обережно.
Мама мовчала, намагаючись стримати сльози.
Ґідеон стиснув мою руку. Фальк зітхнув.
— Гадаю, вам із Ґрейс є про що поговорити. Буде краще, якщо ми дамо вам час, — сказав він. — Перед дверима чекає адепт, який проведе вас нагору, коли ви будете готові. Ти йдеш, Ґідеоне?
Ґідеон знехотя відпустив мою руку і поцілував мене в щоку. Потім прошепотів мені на вухо:
— Ти зможеш, Гвен. А потім ми поговоримо про те, що заховано в тебе вдома.
Я ледве стрималася, щоб не вчепитися в нього і не закричати: «Прошу тебе, залишся зі мною».
Я мовчки чекала, поки вони з Фальком не залишать кімнату і не зачинять за собою двері. Потім я обернулася до мами, силкуючись посміхнутися.
— Вони впустили тебе в найбільшу святиню, я здивована.
Мама підвелася — похитуючись, наче старенька, — й посміхнулася мені у відповідь.
— Вони зав’язали мені очі. Отой, з обличчям-місяцем. У нього кровила губа і, певно, через те він так міцно стягнув вузол. Було боляче, та я нікому не наважилася поскаржитись.
— Дуже знайомо. — Розбита губа містера Марлі мене геть не обходила. — Мамо…
— Знаю, зараз ти мене ненавидиш, — не дала мені договорити мама. — І я добре тебе розумію.
— Мамо, я…
— Мені так шкода! Я мала зупинити їх раніше, — вона ступила крок, простягнувши до мене руки, але вони безвільно впали. — Я завжди так боялася цього дня! Та знала, що коли-небудь він усе одно настане, і з кожним роком я дедалі дужче боялася. Твій дідусь… — Вона затнулася, глибоко зітхнула і правила далі: — Ми з моїм татом хотіли розповісти тобі про це разом, коли ти виростеш і зможеш зрозуміти та витримати правду.
— Лукас знав про це?
— Звісно! Це він сховав Люсі й Пола тут, у Даремі, і вигадав несправжню вагітність, щоб ніхто не сумнівався, що дитину — тебе — народила я. Люсі обстежували лікарі під моїм ім’ям — вони з Полом жили в нас у Даремі майже чотири місяці, поки тато мотався Європою, залишаючи хибні сліди. Наш будинок виявився ідеальною криївкою. Моя вагітність нікого не обходила. Ми сказали, що чекаємо на пологи у грудні, тому ні ти, ні наша сім’я не цікавили Вартових.
Мама дивилася повз мене на гобелен невидючими очима.
— Ми до кінця сподівалися, що не доведеться посилати Люсі й Пола разом із хронографом у минуле. Але один із нишпорок Вартових стежив за нашим будинком… — Вона здригнулася від спогадів. — Мій тато встиг нас вчасно попередити. Люсі й Пол не мали вибору, окрім тікати, залишивши в нас тебе — крихітку з кумедним жмутиком волосся на голові та величезними блакитними очима, — сльози нарешті ринули по її щоках. — Ми присяглися захищати тебе, я і Ніколас, і ми полюбили тебе одразу, наче рідну дитину.
Сама не помічаючи, я знову заплакала.
— Мамо…
— Знаєш, ми ж не хотіли мати дітей. У сім’ї Ніколаса стільки спадкових хвороб, а я думала, що роль матері — не для мене. Але все змінилося, коли Люсі й Пол довірили нам тебе, — сльози невпинно струменіли по її щоках. — Ти зробила нас такими… щасливими. Ти перевернула все наше життя і показала, як чудово мати дитину. Якби не ти, Нік із Кароліною ніколи б не народилися.
Вона не ладна була продовжувати. Не в змозі це витримати, я обійняла її.
— Все добре, мамо! — хотіла я заспокоїти, але натомість закашлялась.
Та мама все одно мене зрозуміла і міцно обняла у відповідь. Ми так і стояли, неспроможні ні заговорити, ні покинути плакати.
Аж поки зі стіни не вистромилася голова Ксемеріуса.
— То ось ти де! — протиснувши решту тіла у кімнату, Ксемеріус перелетів до столу, звідки вирячився на нас сповненими цікавості оченятами.
— Лихо та й годі! Тепер у нас два домашніх фонтани! Либонь, сьогодні продали пересувну модель Ніагарського водоспаду.
Я лагідно відпустила маму.
— Нам час іти, мамо. У тебе немає хустинки?
— Зараз гляну, — вона помацала рукою в сумочці і простягнула мені носовичка. — Як тобі вдалося не розмазати туш по обличчю? — запитала вона, слабо посміхнувшись.
Я гучно висякалася.
— Боюся, вся туш прикрашає Ґідеонову футболку.
— Він скидається на приємного юнака. Але маю тебе застерегти… ці де Віллерзи завжди завдають нам, дівчатам із родини Монтроз, суцільних прикрощів, — мама відкрила пудреницю, зиркнула в маленьке люстерко й зітхнула.