— Ну і ну… Наче мамця самого Франкенштейна.
— Атож, тебе відмиє хіба що мочалка, — докинув Ксемеріус. Він перескочив зі столу на скриню в кутку і схилив набік голову. — Далебі, я чимало проґавив, поки дивився на метушню нагорі. Скрізь крутяться поважні особи в чорних костюмах і це вайло Марлі, якому хтось розмалював пику. І, Ґвендолін, вони всі перебирають по кісточках твого милого хлопчика — здається, він пустив під три чорти їхні плани. Більше того, він доводить їх до сказу, бо лише дурнувато либиться на всі питання.
І хоча я не мала, правду кажучи, жодної причини, та я негайно зробила те саме — розпливлася в дурнуватій посмішці.
Мама глянула на мене з-під пудрениці.
— Ти мені пробачиш? — тихо запитала вона.
— Ох, мамуню, — я обняла її так міцно, що сумочка вивалилася у неї з рук. — Я так сильно тебе люблю!
— О, прошу вас! — простогнав Ксемеріус. — Тільки не треба починати все спочатку! Тут і так уже мокрувато!
— Так я уявляю собі Небеса, — сказала Леслі, крутячись навколо своєї осі, щоб відчути атмосферу костюмерної мадам Россіні. Її погляд ковзав по полицях із туфлями і чобітками різних епох, потім перемістився на капелюхи, а звідти до нескінченних рядів суконь, щоб знову повернутися до мадам Россіні, яка відчинила нам двері в цей рай.
— А ви — сам Господь Бог!
— Яка ж ти гарненька! — мадам Россіні, сяючи, подивилася на Леслі, а останнє слово з її вуст прозвучало як «раненька».
— Я теж так думаю, — підтакнув Рафаель.
Гідеон скинув на нього цікавим оком. Невідь-як він вирвав у Фалька згоду скористатися костюмерною мадам Россіні (може, Ґідеонів дядько був-таки овечкою у вовчій шкурі, а зовсім не навпаки?), і це після тих неприємностей, які ми влаштували нині Вартовим. Усі ми — включаючи Леслі й Рафаеля — отримали офіційний дозвіл вибрати собі вбрання для вечірки в Синтії під керівництвом мадам Россіні. Вечоріло, коли ми зустрілися біля входу, а Леслі так хвилювалася (як-не-як їй дозволили зайти в сам штаб!), що пританцьовувала на місці. Хоча вона й не побачила жодної з тих кімнат, що я їй описувала, бо я провела її лише непривабливим коридором до костюмерної, Леслі все одно нетямилася від захвату.
— Ти теж це помітила? — прошепотіла вона мені. — Тут витає запах загадок і таємниць. О Боже, як же я це люблю!
Тож не дивно, що у самій костюмерній вона мало не зомліла. Потрапивши сюди вперше за інших обставин, я почувалася б так само. Раніше я вважала, що ательє мадам Россіні — це райський сад на землі, але костюмерна його набагато перевершувала.
Та, по-перше, я вже призвичаїлася до пишних суконь, а по-друге, у мене в голові та в серці були зараз цілком інші речі.
— Певна річ, не всі ці костюми пошила саме я, це зібррання Варртових, яке почали збирати дві сотні років тому і відтоді постійно поповнюють.
Мадам Россіні зняла з вішака трохи вицвілу бальну сукню з пишними мереживами, і Леслі зачаровано зітхнула.
— Справжні костюми просто вражають, але сучасним мандрівникам у часі вони як коррові сідло, — вона дбайливо повернула сукню назад на вішак. — Навіть костюми, пошиті для попередніх поколінь, уже не відповідають сучасним вимогам.
— Тобто всі ці чарівні сукні тут повільно помирають? — Леслі співчутливо погладила мереживну бальну сукню.
Мадам Россіні знизала плечима.
— Це дорогоцінний наочний матеріал, навіть для мене. Але прравда твоя, дуже шкода, що їх так рідко надягають. Тому ррозпрекрасно, що ви опинилися тут сьогодні ввечеррі. На цьому балу ви будете найкрасивішими, mes petites[52]!
— Це зовсім не бал, мадам Россіні, а нудна вечірка, — зауважила Леслі.
— Вечірка нудна настільки, наскільки нудні її гості, — жваво заперечила мадам Россіні.
— Точно, ви читаєте мої думки, — сказав Рафаель і подивився на Леслі, схиливши голову набік. — Як щодо Робін Гуда і леді Маріон? Вони ж абсолютно зелені, — він начепив на голову крихітний дамський капелюшок із розмаяним пір’ям. — Тоді всі одразу зрозуміють, що ми прийшли разом.
— Гм-м-м… — замислилася Леслі.
Мадам Россіні весело наспівувала:
— О, яка ж це радість, яка втіха! Юні леді та джентльмени et une fête déguisée[53], — що може бути краще?
— Я придумав, — прошепотів Ґідеон прямо мені на вухо. — Послухай, ви маєте трохи її відволікти, аби я знайшов шмаття для нашого стрибка в 1912 рік. — А вголос промовив: — Якщо дозволите, мадам Россіні, я вдягну ту зелену штукенцію, яка була на мені вчора.