Дівчинка, розгублено й зачаровано роззираючись, стояла біля кам’яної споруди. Василько раптом здригнувся, наче від електричного струму, і повільно рушив уздовж приміщення. Мені стало моторошно. Хлопець рухався неприродно повільно: ніби виконував чудернацький беззвучний танок. В його рухах далебі не було нічого дитячого — вони зробилися механічно-точними, але сповненими звірячої хижої грації. Так хлопець промайнув у цілковитій тиші, ніби у щільній рідині, повз мене, і на якусь мить я побачив його обличчя. Боже! Краще б я не бачив цього… Обличчя Василька було бліде й застигле, ніби у мерця. Щоки ввалилися, кирпатий ніс загострився, а з безвільно перекривленого рота витікала слина. Білявий чубчик ритмічно підстрибував у такт нелюдським, моторошним па… Його очі ніби вбирали в себе підземне світло і сяяли холодними синіми вогниками. У цих очах вже не було звичайної жвавості — в них струменіла нелюдська всеохоплююча лють.
Я завмер, спливаючи холодним потом і стримуючи себе, щоб не кинутись геть. Тремтячі пальці намацали холодне руків’я ножа. Я розумів, що це смішно… Але цей ніж, маленький та безсилий перед громаддям печери, додав мені сміливості.
Тим часом хлопець завершив коло і почав друге, поступово наближаючись до центральної споруди. Дівчинка мовчки дивилася на свого приятеля і злякано тулилася до кам’яних брил. А танок поступово пришвидшувався, рухи робилися агресивнішими… Раптом перед самим підвищенням Василько впав на коліна і розпластався на підлозі.
«Ашта, арха, хориба…» — загарчав він глухо, здригаючись у корчах. Енергійні гортанні слова, уламки незрозумілої мови виривалися з горла і панували в імлі. Здавалося, хрипкі й кострубаті звуки линуть з доісторичних часів — так пасували вони до грубезних кам’яних брил й слизьких темних стін. Серед цих слів почулися мені імена скитських богів — Папая й Апі… «Кхра-ггтна…» — прохрипів Василько останні слова диявольського закляття, бризкаючи зеленкуватою слиною. Його пересмикнуло, він затрусився, ударяючись всім тілом об кам’яну підлогу, потім в екстазі рвучко витягнув руки вгору.
«Ервдзевда-е-иии!» — розкотилося під стелею, і, наче у відповідь на це, вгорі сухо тріснуло, потім гримнуло, і від стелі до штиря на кам’яному вівтарі простягнувся стовп зелено-синього холодного полум’я. Дівчина заплакала вголос. А з грудей закляклого в екстазі Василька вирвався переможний, гучний крик, схожий на виття… Радості не було в ньому — тільки лють, безмежна, підземна й переможна лють. Василько схопив дівчинку і штовхнув її на край затопленої прірви.
«Ламіаштог! Ламіаштог!» — заволав хлопець тим самим хрипким, нелюдським голосом.
Тут почалося найжахливіше. Темна вода закипіла, нова хвиля смороду затопила льох. Стримуючи спазм, я рушив уперед, і вчасно. З води почали виповзати довгі лискучі мацаки, а далі… Над поверхнею з’явився клубок кінцівок, що безперервно роїлися, мов велетенські хробаки, вкриті липким слизом. Немов у якійсь бридкій пародії звивалося в цьому копошінні тіло з великою головою, що огидно нагадувало людське. Всіяна гострими іклами паща повільно роззявлялась, і з надр істоти линув той самий глухий, моторошний звук. Звиваючись у химерному танку, мацаки повільно тяглися до дівчинки…
Далі все сталося за якусь мить.
Я не пам’ятаю, як опинився біля кам’яних брил і висмикнув тіло зомлілої жертви з-під вбивчої кінцівки. Тієї ж самої миті холодний мацак схопив мене за поперек залізною хваткою. Я послизнувся на вогкій підлозі і впав, випустивши дівчинку. Та отямилась і з воланням кинулась до виходу. Вивільнена рука миттєво смикнулася до ножа… Холодний струмінь смердючої крові вдарив мені в обличчя, і я, підскочивши, прожогом рвонув геть. Дівчинка вже була біля виходу, але там чатував Василько. З глухим гарчанням, наче дикий кіт, він стрибнув на мене, намагаючись вп’ястися пальцями в шию. Я вцілив в його на льоту влучним ударом чобота, і маленький демон відлетів до стіни, м’яко гепнувся об неї та закляк — з тим самим мертвим, жахливим виразом на обличчі. Вогонь в очах погас, білявий чубчик впав на спітніле чоло, а з перекошеного рота на комірець забрудненої курточки потягнулася слина.