– Що це? – здивовано запитав я.
– Твори.
– Чиї?
– Мої, – спокійно відповів Степан Аронович, а далі ще спокійніше додав: – прочитайте – зовсім новим стилем написано.
Я при ньому взявся читати оповідання. Воно починалося так:
«Ах, як тяжко жилося кур'єрові Яші, бо він одержував по четвертому розрядові, всього лиш – 26 (двадцять шість) карбованців на місяць і мав на свойому утриманні 2 (дві) сестри...
Кінець оповідання був такий:
«В цьому оповіданні 271 (двісті сімдесят один) рядок. За рядок прошу по 5 (п'ять) копійок. 271 × 5 = всього 13 карб. 55 коп. (тринадцять карб. п'ятдесят п'ять коп.).
З пошаною помбух – Степан Аронович Варшавчик».
Я довго сидів замислений, бо знав, що найкращі друзі твої можуть тебе зректися, коли ти забракуєш їхні твори. Але, все ж таки, довелося сказати Степанові Ароновичу коротке й жорстоке слово:
– Не піде.
На лиці в мого друга майнув такий вираз, ніби я йому сказав, що баланс нашого видавництва – не зіходиться.
Степан Аронович не вірив мені, він був певний, що його оповідання – шедевр.
Коли Степан Аронович вийшов, я подумав: нема ще одного друга.
Я був певний, що коли прийду до бухгалтерії, Степан Аронович не помітить мене, ордер буде виписувати найменше півгодини і при першій можливості казатиме, що сьогодні в касі грошей немає.
Але я помилився. В кінці дня я побачив Степана Ароновича і, винувато посміхаючись, сказав:
– Ви, звичайно, на мене не сердитесь?
Степан Аронович зупинився і, посміхаючись своєю милою посмішкою, відповів:
– Ну, що ви, хіба я не розумію вашого становища. Я відверто скажу – що б то й було, коли б усі помбухи почали писати оповідання? Га?
Я жахнувся – Степан Аронович, все ж таки, по-свойому зрозумів мою рецензію.
– Степане Ароновичу... – хотів переконати я його.
Але Степан Аронович був одесит і переконати мені його не довелося; він навіть не дав мені говорити, нахилився до мене й, перебиваючи, зашепотів ніби якусь таємницю:
– Ні, ви скажіть мені, чесно. Ну, хто таки хоче імєть конкуренцію?..
(«Молодняк», № 7-8, 1928 р.)
__________
Літературний ярмарок
(Дружній шарж)
Вийшло перше число альманаху «Літературний ярмарок». До участи в альманахові запрошено письменників різних напрямків.
(З газет)
Що, боже ти мій, господи! Чого немає на тому ярмарку! Колеса, шкло, дьоготь, тютюн, ремінь, цибуля, крамарі всякі. так що хоч би в кешені було рублів із тридцять, то й тоді б не закупив усього ярмарку.
(Из малороссійской комедіи). «Сорочинская ярмарка». Н. Гоголь)
– А чому й насправді літярмарок не організувати – тоді по редакціях бігати не треба було б.
(Зі слів одного літератора)
На літпровінції
– Куди це ви, куме, так рано?
– У столицю, на літературний ярмарок.
– Що ж везете?
– Та лірики трохи наскріб, вінків п'ять сонетів сплів та й прози дещо набралося.
– А по-чому ж воно, чувать, дають?
– Кажуть лірика по сім гривен за рядок, а за прозу дехто й по півтораста кербулів за аркуш гребе. Ну, бувайте!
– Бувайте! Помагай біг– не продешевити!
– Спасибі!
На ярмарку
Прекрасно оздоблений, яскраво розмальований талановитими Петрицьким і Падалкою ярмарок шумів і закликав до себе.
Кого тільки тут і не було: футуристи, динамісти, імажиністи, романтики, реалісти, спіралісти, конструктивісти, натуралісти, вуспівці, плужани й «кустарі-одиночки».
Півколом – стрункою лавою вишикувались павільйони різних організацій і груп. Попереду всіх будівель красувався просторий павільйон акційного товариства на паях, колишніх співробітників «Вапліте».
Учтиві, досвідчені й солідні на позір, колишні ваплітяни продавали свою продукцію спокійно й прибутково.
– Прошу, прошу – пардон, – з приємною готовною посмішкою зверталися вони: – Вам що – роман, повість? Можна! Не сумнівайтесь – за художність ручаємось. Мерсі, заходьте...
До павільйону колишніх ваплітян тулилася ятка під вивіскою ВУСПП – з гросбухами, касами й контористами. Ставний відповідальний секретар ВУСПП'у дужим голосом, досить таки приємним, – ніби командувач, закликав покупців:
– Твори з пролетарською установкою, пролетарським світоглядом, пролетарсько-реалістичні, виконані під кутом постанов п'ятнадцятого з'їзду! Прошу – лише в нас!