— Або ж венерині черевички,[17] — мовив я.
Він подумав і кивнув головою.
— Свою бляшанку пива ви заслужили.
Тоді привів мене до кухні, і я став, дивлячись у відчинене вікно на зрошений сад і глибоко вдихаючи прохолодне повітря. От тільки запаху не відчував, бо був застуджений.
— Я багато років проходив повз вашу садибу, — сказав я. — І завжди міркував собі, хто б це міг жити в такому чудовому рукотворному лісі. А тепер, коли познайомився з вами, зрозумів, що це доконче мали бути ви.
Почувши такий комплімент, Крамлі мусив докласти всіх зусиль, щоб не повалитися на підлогу й не задригати ногами з утіхи. Та він опанував себе й відкрив дві бляшанки справді жахливого пива. Я спромігся трохи відпити з однієї.
— Ви що, не можете не кривитися? — спитав Крамлі. — Вам справді краще смакує солодке?
— Еге ж. — Я відпив трохи більше, і це додало мені сміливості запитати: — Скажіть нарешті: що я тут роблю? Ви звеліли мені прийти, бо знайшли в себе під дверима оці водорості. А тепер я оглядаю ваші джунглі й п'ю ваше погане пиво. Ви мене більш не підозрюєте?
— Ой, бога ради! — Крамлі відпив із своєї бляшанки й позирнув на мене. — Коли б я справді думав, що ви якийсь ненормальний приборкувач левів, котрий не може бачити порожньої клітки, щоб не запхати туди кого-небудь, ви б ще два дні тому сиділи у мене в камері. Ви гадаєте, я не знаю про вас геть усього?
— Не так уже й багато чого знати, — мовив я зніяковіло.
— Та ні, не кажіть. Ось послухайте. — Крамлі відпив ще пива, заплющив очі й почав, мовби читаючи зі склеплених повік: — За квартал від вашого помешкання є винна крамничка, кафе-морозиво, а за ним китайська бакалія. Усі там вважають, що ви несповна розуму. Схибнутий — так вони на вас кажуть. А часом і просто дурник. Ви багато й голосно говорите. Вони чують. Щоразу як ви продасте оповідання в «Таємничі історії» чи «Дивовижі», про це знає весь поміст, бо ви розчиняєте вікно й горлаєте чимдуж. Просто жах. Але як копнути глибше, то всі вони люблять вас, друже. Ви, звісно, не маєте ніякого майбутнього, щодо цього вони певні, бо хто в біса справді полетить і висадиться на Місяці, та й коли? Чи хто там до двотисячного року думатиме про той Марс? Тільки ви, Флеш Гордон. Тільки такий схибнутий дурник, як ви, Бак Роджерс.[18]
Похиливши голову, я весь паленів, почасти від гніву, почасти від сорому, але водночас почував себе й ніби потішеним такою увагою. Мене часто прозивали Флешем і Баком, але в устах Крамлі це чомусь звучало не так дошкульно, не допікало до живого.
Крамлі розплющив очі, побачив, який я червоний, і сказав:
— Ну все, годі про це.
— Навіщо вам було довідуватися про всі ці речі ще задовго перед тим, як старого… — Я затнувся й змінив кінець: —…як він помер?
— Мені цікаво знати все.
— А от більшості людей нецікаво. Я виявив це, коли мені було чотирнадцять. У цьому віці хлопці вже не граються в дитячі забавки. Отож я сказав своїм батькам: не треба мені іграшок, ні на різдво, ні взагалі. Та вони й далі щороку дарували мені іграшки. А інші хлопці діставали на свята сорочки й краватки. Потім я захопився астрономією. То з усіх чотирьох тисяч учнів нашої школи разом зі мною видивлялись на небо всього п'ятнадцять хлопців та чотирнадцять дівчат. А решта ганяли по біговій доріжці й дивились одне одному на п'яти. От і виходить, що…
Раптом я несвідомо обернувся, наче підштовхнутий якимсь передчуттям. А наступної миті рушив через кухню.
— Щось мені підказує… — промовив я. — Можна?..
— Що? — спитав Крамлі.
— У вас там робочий кабінет?
— Так. А в чому річ? — Крамлі з ледь помітною тривогою нахмурився.
Одначе це тільки дало мені новий поштовх.
— Ви не проти, якщо я погляну?
— Та власне…
Я подався туди, куди несамохіть позирнув Крамлі.
Кімната примикала до кухні. Колись то була спальня, але тепер там стояв тільки письмовий стіл, стілець, а на столі — друкарська машинка.
— Так я й знав, — мовив я.
Тоді став за стільцем і подивився на машинку. То був не якийсь там старий пошарпаний «Ундервуд-стандарт», а новісінька «Корона» із свіжою стрічкою та стосом рудуватого паперу збоку.
— Оце й пояснення, чому ви так дивитесь на мене, — сказав я. — Атож, атож, весь час нахиляєте голову то в один, то в другий бік, хмуритесь і примружуєте очі.
— Намагаючись просвітити рентгеном вашу велику черепну коробку й побачити, чи є там мозок і як у ньому виникають усі ваші фантазії, — додав Крамлі, нахиляючи голову то ліворуч, то праворуч.
18
Флеш (Блискавка) Гордон — герой коміксів про космос. Бак Роджерс — супермен із популярної серії коміксів.