«Отакої! — мовив Крамлі. — А хто ж?»
«Кел, перукар».
Мовчанка. Зітхання. А потім…
Клац… Ту-у-у-у…
Ось чому, втупивши очі в ту реліквію часів Скотта Джопліна, я не помчав дзвонити своєму другові детективу.
Всі скляні очі споглядали мою стрижку й пильно стежили, як я зачиняю двері.
О боже, подумав я, а я ж не вмію грати навіть «собачий вальс».
Перукарня була відчинена й порожня.
Я спинився на порозі, дивлячись на цю пустку. Здавалося, хтось просунув у двері щітку гігантського пилососа і висмоктав з приміщення все, що там було.
Ну, піаніно опинилося в мене, міркував я. А от куди поділися чи кому могли здатися перукарське крісло, креми, лосьйони, одеколони, що забарвлювали дзеркальну стіну в різні кольори й відтінки? І хто прибрав усе волосся?
Посеред перукарні стояв чоловік років п'ятдесяти, — як я невиразно пригадав, власник будинку, — й підмітав щіткою уявне волосся, а власне, не знати навіщо водив нею по голих плитках підлоги. Тоді звів очі й побачив мене.
— Кел пропав, — мовив він.
— Та я бачу, — озвавсь я.
— Утік, негідник, заборгувавши мені за чотири місяці за приміщення.
— Такі погані були справи, еге?
— Не справи, а стрижки. Навіть за два долари підстригав так паскудно, що хоч на виставку, ніхто в цілому штаті з ним не зрівнявся б.
Я відчув свою маківку й потилицю і кивнув головою.
— Заборгував мені, негідник, за п'ять місяців. Бакалійник із сусідньої крамнички сказав, що Кел з'явився тут о сьомій ранку. А о восьмій приїхали із скупки й забрали перукарське крісло. Решту підчистила Армія спасіння.[22] От не знаю тільки, де поділося піаніно. Якби знайти, я б продав його і повернув частину своїх грошей. — Власник будинку поглянув на мене.
Я промовчав. Піаніно, звісно, це піаніно. З якихось тільки йому відомих причин Кел відіслав його мені.
— Куди, по-вашому, він міг податися? — запитав я.
— Я чув, він має родичів у Оклахомі, Канзасі й Міссурі. А хтось тут сьогодні казав, нібито два дні тому Кел нахвалявся, що сяде в машину й пожене аж на той край Америки, а там, не спиняючись, просто з берега, в Атлантичний океан.
— Кел такого не зробить.
— Певно, що ні. Він радше заб'ється кудись у глушину, і туди йому й дорога. О боже, ну й паскудно ж він стриг!
Я рушив уперед по чисто підметених білих плитках, сам не знаючи, що я там сподіваюся знайти.
— А ви хто такий? — запитав господар, зводячи свою щітку, наче рушницю.
— Письменник, — відказав я. — Ви ж мене знаєте. Мене прозивають схибнутим.
— Чорт, а я вас і не впізнав! Це Кел вас так обчикрижив?
Він дивився на мою стрижку. Я відчув, як до голови мені припливає кров.
— Тільки вчора.
— За таке варто б його застрелити.
Я помандрував далі і зайшов за благеньку дерев'яну перегородку, що закривала задню частину перукарні, де були бачки на сміття й туалет. Заглянув в один бачок і побачив те, що шукав.
Фотографію Кела зі Скоттом Джопліном, прикриту місячним урожаєм волосся, не таким уже й великим.
Я нахилився і взяв у руки фотографію.
А за наступні п'ять-шість секунд усе моє тіло мов крига скувала.
Бо Скотт Джоплін зник.
Кел був на місці, навіки п'ятнадцятирічний, усміхнений, з тонкими пальцями на клавішах фортепіано.
Але чоловік, що з усмішкою стояв над ним…
Був не Джоплін.
То був інший чоловік, чорний, але молодший і розпутніший на вигляд.
Я придивився пильніше.
На тому місці, де колись була Скоттова голова, виднілися рештки засохлого клею.
Боже милосердний, зглянься на Кела, подумав я. Нікому з нас і на думку не спадало придивитися до фотографії зблизька. Та й висіла вона завжди під склом і досить високо, так що добре розглянути її чи зняти зі стіни було не просто.
Колись давно Кел натрапив на фотографію Скотта Джопліна, вирізав з неї голову й приклеїв на зображення того іншого чоловіка, неначе там вона й була. А потім, мабуть, і підпис підробив. І ми стільки років дивилися на це фото, зітхали, клацали язиками й казали: «Ну, Келе, знаменито! Оце вам пощастило, га? Ви тільки гляньте!»
І сам Кел стільки років поглядав на фотографію, знаючи, що то облуда й що він облудник, і стриг людей так, наче волосся їм поскубала сукальна машина, а потім по ньому пройшлася знавісніла жатка.
Я поклав фотографію лицем донизу й нахилився над сміттєвим бачком, сподіваючись знайти відклеєну голову Скотта Джопліна.
Хоча й знав, що не знайду її.
Хтось її забрав.
І він же таки, той, що відклеїв її від фотографії, зателефонував Келові й сказав йому кілька слів. Мовляв, усе про тебе відомо! Тепер не сховаєшся! Тебе викрито! Я пригадав, як дзвонив телефон у перукарні. І як Кел не хотів, боявся зняти трубку й відповісти.