Жаба плигнула знов.
— Не треба так, — мовив я.
— А де другий список, убивць? Там теж уся Спілка комерсантів?
Я похитав головою.
— Боїтеся показати, бо залічили до них і мене? — спитав Крамлі.
Я дістав той список із кишені, перебіг його очима й подер на клапті.
— Де тут у вас кошик на сміття? — тільки й сказав.
Ще поки я говорив, по той бік вулиці проти садиби Крамлі з'явився туман. Якусь хвилю він вагався, неначе видивляючись мене, а потім, на підтвердження моїх маячних підозр, переметнувсь через вулицю й огорнув увесь сад, згасив різдвяні ліхтарики на помаранчевих та лимонних деревах і затопив квіти, що враз постуляли свої пелюстки.
— Як він посмів прийти сюди? — запитав я.
— Так само, як і все інше, — відказав Крамлі.
— Qué? Це хто, Шалапут?
— Si, місіс Гутіерес!
— Я туди потрапила?
— Si, місіс Гутіерес.
— Фанні гукає до вас зі свого балкона!
— Я чую, місіс Гутіерес…
Далеко на сонячному острові, де не було ні туману, ні мли, ні дощу й куди приплив не виносив моторошних гостей, стояв багатоквартирний будинок, і я чув, наче спів сирен, дзвінке сопрано Фанні.
— Скажіть йому, — виспівувала вона, — що я маю платівки з новим записом Моцартової «Чарівної флейти».
— Вона каже…
— Мені чути, місіс Гутіерес. Скажіть їй, що це чудово, їй-богу, чудово!
— Вона хоче, щоб ви приїхав, вона скучила за вами й сподівається, що ви її пробачив, так вона каже…
За що? Я намагався пригадати.
— Вона каже…
Крізь тепле ясне повітря долинув голос Фанні:
— Скажіть йому, хай приїздить, але нікого з собою не приводить!
Мені аж дух забило. По жилах побіг холод усього з'їденого доти морозива. Коли ж це я таке робив? І якого це, вона вважає, незваного гостя я можу з собою привести?
А тоді я згадав.
Купальний халат, що висів уночі на дверях. Залиш його там. Канарки на продаж. Не принось порожніх кліток. Лев'яча клітка. Не здумай прикотити її вулицями. Лон Чані. Не відклеюй його від сріблястого екрана й не ховай у кишеню. Нічого цього не роби.
«О боже, Фанні, — подумав я, — невже туман суне й туди, до тебе? Невже імла сягне твого дому? Невже дощ постукає в твої двері?..»
Я так загорлав у трубку, що Фанні, мабуть, почула мій голос аж унизу, на своєму балконі.
— Місіс Гутіерес, скажіть їй, що я приїду сам. Сам! Тільки скажіть, це ще не напевне. Я не маю грошей, навіть на трамвай. Може, я приїду завтра…
— Фанні каже, щоб ви їхав, вона дасть вам гроші.
— Це чудово, але поки що я не маю в кишені й цента…
І в цю мить я побачив листоношу, що перейшов вулицю й засунув у мою поштову скриньку якогось конверта.
— Заждіть хвилиночку! — крикнув я в трубку й побіг туди.
То був лист із Нью-Йорка з чеком на тридцять доларів за оповідання, яке я нещодавно продав у «Дивовижні історії», про одного чоловіка, що страшенно боявся вітру, бо той переслідував його по всьому світі, від самих Гімалаїв, і серед ночі стрясав стіни його оселі, добиваючись до його душі.
Я побіг назад до телефону й закричав:
— Якщо встигну в банк, то приїду сьогодні ввечері!
Фанні переказали цю звістку, і вона проспівала три такти арії із дзвониками з «Лакме», а тоді посередниця поклала трубку.
Я помчав у банк.
«Могильний тумане, — подумки заклинав я, — не лізь у трамвай поперед мене, не їдь до Фанні!»
Колись венеційський поміст являв собою величезний «Титанік» перед нічним зіткненням з айсбергом і люди копошилися на палубі, зручніше переставляючи шезлонги, а хтось виспівував «Полину, господи, до тебе», готовий вибити чеку з детонатора в заряді тротилу…
…то багатоквартирний будинок на розі Темпл і Фігероа так само погойдувався на хвилях мексіканського кварталу, де майже з усіх вікон випиналися завіси, люди й спідня білизна, на балконах, що виходили на подвір'я, до знемоги колотили мильну воду пральléні машини, а в темних коридорах стояв гострий дух смажених пиріжків і проперченого в'яленого м'яса.
Замкнений сам у собі, то був ніби невеличкий Елліс-Айленд,[23] ковчег, населений людьми з кільканадцяти різних країн. Суботніми вечорами на горішньому поверсі бенкетували: їли енчіладу[24] й танцювали в коридорах конгу,[25] але решту днів тижня двері здебільшого були зачинені, і люди облягалися рано, бо всі працювали в центрі міста — хто в салонах одягу, хто в дріб'язкових крамничках, дехто ще мав роботу на поодиноких незакритих воєнних підприємствах у долині, а дехто торгував дешевими прикрасами на Олівія-стріт.
23
Острів на околиці Нью-Йорка, де тимчасово поселяли іммігрантів до США з невизначеним становищем.