А. Л. Шренка власною персоною.
Ворожбит на картах таро, френолог, самозваний психіатр, загальноприступний удень і вночі психолог, астролог, нумеролог, послідовник учення дзен, Фрейда, Юнга і Цілковитий Невдаха стояв переді мною, застібаючи неслухняними пальцями гудзики сорочки й силкуючись розглядіти мене застиглими очима, чи то одурманений якимсь зіллям, чи то приголомшений моїм безглуздим зухвальством.
— Щоб ти згорів у пеклі, — спокійно промовив він знов. А тоді додав з несподіваною блідою усмішкою: — Заходьте.
— Ні, — прошепотів я. Потім повторив голосніше: — Ні. Виходьте ви.
Цього разу вітер дув не туди чи, може, саме туди, куди треба.
Я аж заточився назад, та потім знову став рівно. О боже, а як дув вітер в усі ті дні? Як я міг не відчути цього духу? Таж з біса просто: в мене цілих десять днів була нежить. Я нічого не чув носом. Анічогісінько.
Я подумав про Генрі, з його завжди наставленим за вітром, завжди допитливим шнобелем, від якого й передавалась йому в душу ота дивовижна впевненість. Про кмітливого Генрі, що, переходячи о дев'ятій годині вечора невидиму вулицю, міг уловити дух заношеної сорочки й давно не праної спідньої білизни, який линув з другого боку вулиці, де саме скрадалася Смерть.
Я поглянув на Шренка й відчув, як тіпнулися мої ніздрі. Передусім дух поту — дух поразки. Потім дух сечі — дух ненависті. Які ще суміші запахів? Бутерброди з цибулею, нечищені зуби — дух занепаду. Все те наринуло на мене воднораз, суцільною грозовою хмарою, повноводим потоком. І мене охопив такий млосний страх, наче я стояв на безлюдному березі перед гігантською, метрів на тридцять, хвилею, що ось-ось розтрощить мене. В роті пересохло, зате все тіло зросив холодний піт.
— Заходьте, — повторив А. Л. Шренк невпевнено.
На мить мені здалося, що зараз він позадкує, мов рак, і сховається в своїй норі. Але він перехопив мій швидкий погляд на телефон-автомат навпроти його хатини й на другу будку в кінці помосту, де цокав мій годинник з Міккі-Маусом, — і зрозумів. Та перше ніж він озвався знов, я гукнув у темряву:
— Генрі!
Серед тіні ворухнулася тінь. Я почув, як рипнули черевики Генрі, а тоді відгукнувсь і його голос, приязний і спокійний:
— Я тут.
Шренкові очі перебігли з мене в темряву, звідки долинув голос Генрі.
Зрештою я спромігся запитати:
— Гниляк?
Генрі з шумом утягнув носом повітря, тоді випустив його.
— Гниляк, — мовив він.
Я кивнув головою.
— Ви знаєте, що робити.
— Я чую, як цокає лічильник, — сказав Генрі.
Краєм ока я бачив, як він пішов назад, тоді спинився й махнув рукою.
Шренк відсахнувся. Я також. Ціпок Генрі просвистів у повітрі й з лунким грюкотом упав на мостини.
— Може, знадобиться, — сказав Генрі.
Шренк і я стояли й дивилися на ту зброю на помості.
Я почув, як поїхало таксі, і цей звук наче підштовхнув мене. Я схопив ціпка й притис до грудей, так ніби й справді мав іти проти ножів чи револьверів.
Шренк подивився, як зникли в темряві вогники таксі.
— До чого вся ця бісова дурниця? — запитав він.
А з-позад нього Шопенгауер і Ніцше, Шпенглер і Кафка, погрузнувши в поросі й сперши на руки свої божевільні голови, і собі запитували пошепки: «Атож, до чого воно все?»
— Почекайте, я візьму черевики, — сказав Шренк і зник у хатині.
— Тільки не беріть нічого іншого! — гукнув я.
Він здавлено засміявся.
— Що я можу взяти? — відгукнувсь невидимий, нишпорячи в темряві. Потім з'явився в дверях і показав мені по черевику в кожній руці. — Ні револьверів, ні ножів не маю.
Він назув черевики, але шнурки не зав'язав.
А далі сталося таке, що я й повірити не міг. Хмари над Венецією надумали розійтися, і з-за них виплив повен місяць.
Ми обидва подивилися на небо, міркуючи собі, добре це чи погано, і для котрого з нас.
Шренк повів довгим поглядом по берегу та помосту.
— «І Тесля аж ридма ридав, що стільки там піску», — продекламував він. Потім, ніби дослухаючись сам до себе, тихенько пирхнув. — «Ходімо, устриці, — сказав, — гуртом по бережку. Приємно вирушити всім в прохідку отаку».[39]
І ступив уперед. Я залишився стояти.
— Ви що, не замикаєте дверей?
Шренк ледь позирнув через плече на книжки, що застигли на полицях, мов чорні стерв'ятники із затуманеними золотистими поглядами, чекаючи життєдайного дотику. Їхній невидимий хор виспівував безумні пісні, що їх я мав би почути ще багато днів тому. Я знов і знов перебігав поглядом по тих горах книжок.
39
Окремі перефразовані рядки вірша з другої книжки Льюїса Керролла про пригоди Аліси — «Крізь дзеркало»; у вірші йдеться про те, як Тесля і Морж запросили устриць на прогулянку і з'їли їх.