О боже, де були мої очі?
Те жахливе урвище з фатальними кінцями, ті шереги життєвих поразок, той літературний Апокаліпсис війн, мерзоти, недуг, пошестей, занепаду, та прірва кошмарів, безодня маячні й сум'яття, звідки, геть збожеволівши, не знайдуть виходу до світла навіть миші чи щурі. Оте кримінальне стовписько дегенератів і епілептиків, що витанцьовують на виступах бібліотечних стрімчаків разом з усе новими й новими зачаєними в темряві нагорі юрбами нудотних і гидосних потвор.
Окремі автори, окремі книжки — то добре. Там щось з Едгара По, там з де Сада — така собі гостра присмака. Але це була не бібліотека — це була різниця, підземна катівня, фортечна вежа, в якій німотно гибіли, ув'язнені довіку, сотні людей у залізних масках.
Чому ж я не бачив усього цього, не розумів?
Тому що тут правив лихий карлик Румпельштільцхен.[40]
Навіть і тепер, дивлячись на Шренка, я думав: ось зараз як ухопить власну ногу та й роздере себе із злості на дві половини!
Одначе він був весело збуджений.
А це робило його ще страхітливішим.
— Оті книжки… — нарешті порушив мовчанку Шренк, не озираючись на свою бібліотеку, а й далі дивлячись на місяць. — Їм до мене байдуже. То чого б я мав дбати про них?
— Але…
— До того ж, — сказав Шренк, — кому б і справді забаглося вкрасти «Занепад Заходу»?
— Я думав ви любите своє зібрання.
— Люблю? — Він кліпнув очима. — Боже, невже ви не розумієте? Я все ненавиджу. Немає в світі нічого такого, що б я любив.
І рушив у той бік, де зникло в темряві таксі з Генрі.
— Ну, — мовив він, — ви йдете чи ні?
— Іду, — сказав я.
— Це що — зброя?
Ми йшли повільно, мало не впритул один до одного. Я з подивом побачив у своїх руках ціпок Генрі.
— Ні, скорше чутливий вусик комахи, — відповів я.
— Дуже великої комахи?
— І дуже сліпої.
— А та комаха знайде без нього дорогу? І куди це вона подалась о такій пізній порі?
— В одній справі. Зараз повернеться, — збрехав я.
Та Шренк був достоту детектор брехні. Почувши мої слова, він аж стенувся від задоволення. Навіть ходу пришвидшив, але потім спинився й пильно поглянув на мене.
— Як я розумію, він керується нюхом. Я чув, про що ви його запитали й що він відповів.
— Гниляк, — мовив я.
Шренк зіщулився у своїх старих лахах. Очі його зиркнули на ліву пахву, на праву, а тоді ковзнули вниз по численних плямах та вицвілих місцях, що мали багаторічну історію.
— Гниляк, — повторив я.
То була куля просто в серце.
Шренк похитнувся, тоді став рівно.
— З якої речі й куди ми йдемо? — задихано спитав він.
Я відчував, як під його засмальцьованою краваткою дрібно, наче в наполоханого кроля, пульсує жилка.
— Я думав, це ви мене ведете. А я знаю тільки одне. — Я рушив далі, тепер уже на крок поперед нього. — Сліпий Генрі винюшував дух заношених сорочок, брудної білизни, занедбаного рота. Винюшив і назвав його мені.
Я не став повторювати той бридкий епітет. Але за кожним моїм словом Шренк ще дужче зіщулювався.
— А навіщо я потрібен сліпому чоловікові? — спитав він нарешті.
Я не хотів відкривати йому всього зразу. Тричі одміряй — раз одріж.
— Через оголошення в «Янусі, тижневику Зеленої заздрості», — сказав я. — Я бачив його випуски крізь вікно у вашому домі.
То була чистісінька брехня, але вона влучила в ціль.
— Так, так, — погодився Шренк. — Але до чого тут сліпий… і ви?..
— До того, — глибоко зітхнувши, випалив я, — що ви містер Душогуб.
Шренк приплющив очі, прокрутив у голові думки і, знайшовши потрібну відповідь, засміявся.
— Душогуб? Душогуб! Сміх та й годі! З чого це ви взяли?
— З того. — Я простував уперед, а він, мов цуценя, дріботів за мною. І говорив я до туману, що копичився попереду. — Не так давно, переходячи ввечері вулицю, Генрі запам'ятав чийсь особливий дух. Той самий дух він унюхав у коридорі свого багатоквартирного будинку і оце сьогодні тут. Це ваш дух.
Малого чоловічка знов пройняв кролячий дрож, але він розумів, що йому ще нічого не загрожує. Ніяких доказів не було!
— Чого б то мені шастати хтозна-де, по якомусь злиденному багатоквартирному будинку, де я зроду не став би жити, ну чого?
— А того, — сказав я, — що ви шукали Самотні душі. І я, безмозкий, богом проклятий дурень, сліпіший за Сліпого Генрі, допомагав вам їх знаходити. Фанні таки мала рацію. І Констанс теж! О боже, я справді був цапом, що приносить смерть. Отією тифозною вошею. Я розносив заразу, цебто вас, скрізь, куди тільки йшов. Чи, власне, ви йшли по моїх слідах. Щоб знайти Самотні душі. — Я з шумом перевів подих. — Самотні душі…