Таким чином, Джордж проходить через всі етапи становлення, обов’язкові для героя «роману виховання», але в пародійному плані, оскільки становлення виявляється дорогою до смерті, в небуття. Війна завершує його формування, підводить підсумок: вона виснажує його фізично, приносить розчарування й зневіру, доводить до самогубства: «У Вінтерборновій голові наче щось луснуло. Він відчув, що божеволіє, і схопився. Кулеметна черга сталевим батогом шмагонула його по грудях. Всесвіт вибухнув чорним полум’ям, і він провалився в небуття».
Так обірвалось життя Джорджа Вінтерборна. Але він не пішов у небуття, частково відроджуючись у наступних героях Р. Олдінгтона: Тоні Кларендоні, Джорджі Смізерсі, Крісі Хейліні. Всі ці молоді люди виросли під тінню першої світової війни. Але вже в образі Кріса Хейліна з роману «Справжній рай» письменник показав риси, які визначатимуть інше повоєнне покоління — «сердитих молодих людей» — героїв Осборна, Уейна, Сіллітоу та інших авторів, героїв іронічних, невдоволених, які дивляться на світ критичними молодими очима. Саме їм Кріс Хейлін, образно кажучи, передасть «ключі від дверей» (англійський вираз, що означає «досягти повноліття, стати на власні ноги»).
Життя невпинно йде вперед. Місце попереднього покоління займе інше. А яким воно буде, в яких умовах йому доведеться «ставати на ноги», покаже майбутнє. Хотілось би вірити, що це майбутнє буде світлим і мирним, що молодому поколінню не загрожуватиме перспектива стати «втраченим» назавжди.
Смерть героя
Гляньте, як ми розважаємось! Та коли ж і повеселитись, як не замолоду. Бо живеш на світі лиш раз, та ще й в Англії. І те, й інше — не жарт, як від одного, так і від другого можна вмить посивіти. Бо, щоб ви знали, нема на світі іншої країни, де було б так багато старих дурнів і так мало молодих.
Від автора
Цей роман у надрукованому вигляді трохи відрізняється від рукопису. На мій подив, видавці сказали мені, що декотрі, слова, звороти, фрази і навіть цілі уривки, виявляється, нині в Англії вважаються нецензурними. Я не описував нічого такого, чого не бачив у житті, не казав нічого такого, чого б не вважав за щиру правду. Я не мав ані найменшого наміру лоскотати чиюсь підозріливу уяву; якби я хотів це робити, то обрав би менш поважну й трагічну тему. Але я мушу скоритися думці людей, краще обізнаних із поширеними поглядами, ніж я. Тому я попросив видавців усунути з книжки все, що може здатися непристойним, і замінити всі пропущені слова крапками. Коли щось «непристойне» й лишилося, винен, звичайно, я. На мою думку, краще хай книжка вийде скаліченою, ніж я маю казати те, чого не думаю.
En attendant тіеих.[2]
Р.О.
До Олкота Гловера
«Любий мій Оле! Пам’ятаючи філіппіки Джорджа Мура проти передмов, я, мабуть, краще викладу в листі до тебе те, що хотів сказати тут. Хоч ти трошки старший за мене, одначе, по суті, належиш до одного зі мною покоління — до тих, хто провів дитячі і юнацькі літа, ніби Самсон, у зусиллях розірвати пута вікторіанськоі доби і чиє раннє змужніння збіглося зі світовою війною. Дуже багатьох наших ровесників спіткала передчасна смерть. Але ми мали щастя — чи нещастя — вціліти.
Я почав писати цю книжку майже зразу після укладення перемир’я, в невеличкому бельгійському сільці, де ми були на постої. Пригадую, всю околицю завалило снігом, а палива у нас було дуже мало. Потім настала демобілізація, і в намаганнях пристосуватись до мирного життя я поставив на книжці хрест. Відклав її й більше до неї не вертався. Та спроба виявилась передчасною. А потім, рівно через десять років — майже день у день,— мене знову щось підштовхнуло писати, і я розпочав книжку наново. Ти, я знаю, з багатьох причин прочитаєш її прихильно. Але я не можу сподіватись такої ласки від інших.