— Ну, ну?..
— Я тільки хотіла запитати, чи можна з вами зустрітися? Я думала про цю крадіжку і знаю, що вона цікавить вас. А йти в поліцію чомусь не хочеться… Тоді ще більше все заплутається, та й не про все можна там сказати, правда ж?..
— Це залежить від…
— Я хочу сказати: коли щось підозрюєш, то, звичайно, слід би розповісти про це поліції, а не вам…
— Підозрювати, власне кажучи, нікого не можна. А надто коли немає певності. Можуть звинуватити в наклепі, — сказав я.
— Мене?
— Та ні, я пожартував, — поквапився я її заспокоїти. Тут треба купити залізо, поки гаряче. — Вам я завжди радий.
— Сьогодні ввечері, гаразд? Я затрималась на роботі і могла б заскочити до вас по дорозі додому десь через півгодини. Годиться?..
Поверх голубої у білу смужку сорочки я натягнув темно-синій пуловер з вовни лами. Краватку вдягати не став, щоб здаватися молодшим, комір сорочки лишив розстебнутий. Власне, тепер просився на шию золотий ланцюжок з акулячим або лев'ячим зубом, але це було б уже занадто. І я всміхнувся подумки, виливаючи на долоню «Ніна Річчі» та змочуючи щоки й лоба. Розумна кицька Клео пирхнула на цей запах, коли я нахилився по свої чорні штиблети, які стояли під ліжком.
— Прийде дама, Клео, — сказав я. — Молода вродлива дама, і хазяїн повинен пахнути, як джентльмен. Треба надати собі трохи шарму.
Проте Клео не спокусилась. Ще раз пирхнувши, вона залізла під високу шафу в стилі барокко, яка стояла у великій кімнаті.
Тільки-но я розпалив вогонь у грубці й поставив срібну тацю з віскі й содовою, як пролунав дзвінок у двері — і з'явилась вона. Із снігом на чорній хутряній шапочці, із снігом на чорному довгому волоссі. Здавалося, що вона вертається зі своєї першої шкільної вечірки. Така тендітна. Така молоденька й беззахисна.
— Проходьте у тепло. Я щойно розпалив у грубці. Що, знову сніг?
Вона кивнула, зняла шубку, провела гребінцем по волоссі й сіла в крісло біля кахляної грубки.
— Ні, дякую, — похитала вона головою й усміхнулася, коли я хотів налити якогось питва. — Але сигарету — залюбки. Якщо є.
Потім деякий час вона сиділа мовчки. Дивилась у вогонь. Язички полум'я мерехтіли в її очах. Білий димок від сигарети струмів угору. На вулиці білими пластівцями падав сніг, падав біля самого вікна, і всі звуки здавалися м'якими, приглушеними. Ми сиділи, наче від’єднані від усього світу, захищені від його шуму й зла. Принаймні в ту мить мене охопило само таке відчуття.
— Вибачте, якщо я вам завадила, зіпсувала ваш мирний, затишний вечір, — тихо сказала вона і подивилась на мене. — Але є одна річ, про яку я багато думала і мушу поговорити з вами.
— Ви завжди бажана гостя. І зовсім мені не завадили. Стовбичу тут зі своєю кицькою та книжками, отож хоч ви мене розважите.
Вона усміхнулась. Невловною, чарівною усмішкою.
— Це стосується крадіжки. З музею. Я так багато передумала за останні дні. Як, зрештою, і всі ми. Тут по лише корона з державою і решта речей. Але й те, що ми… що вплутаний хтось із нас. Адже вони, поліцейські, все ще допитують наших. Не можуть відчепитися. Здається, вони певні, що хтось у музеї причетний до крадіжки. Таке жахливе відчуття, що серед нас є злодій, який украв експонати з виставки.
Вона замовкла. Погляд її знову був прикутий до вогню.
— Зрозумійте мене правильно, Юхане. Тут справа не тільки в крадіжці. Головне, що ми працюємо в одному колективі, працюємо для музею, і хтось із нас може все зіпсувати, зруйнувати це чудесне почуття.
«Яке почуття?» — подумав я, згадуючи сповнені ненависті слова Бенгта Хеллера, згадав і те, що казала Грета. Але я не перебивав, мовчав і слухав.
— Тільки не зрозумійте мене хибно. Я не захищаю злодіїв, проте мені здається, ще гірше, коли хтось із нас…
— Я розумію. Але чому б вам не піти в поліцію? Вони вас не з'їдять. А факти їм потрібні, потрібна кожна подробиця — без цього такої справи не розплутати.
— Мені немає з чим туди йти, — тихо сказала вона. — Зовсім немає з чим, крім деяких здогадів. Припущень і роздумів. І легше поговорити про це з вами. Не відчуваю себе такою скутою. Та й атмосфера неофіційна.
— Що ж це за такі жахливі здогади? — спробував я пожартувати. — Може, сам Андерс узяв корону, а скіпетр лежить у Грети вдома, в гардеробі?
— Не смійтеся. Якщо я звернуся до поліції, наша розмова піде в протокол і в архів. Почне діяти весь апарат. А потім одного чудового дня всі напери піднімуть. І якщо це помилка, всього лиш моя фантазія то який жах! Вийде, що підозра впала на повинного, і то я все заплутала, завдавши людям масу прикрощів.