І пообідав я в цей день на славу, хоча моєї заслуги тут не було. Один колега побажав продати мені бюро. Густавіанське. За стилем, а не за епохою, бо його виготовили трохи пізніше. Десь у другій половині XVIII століття — це напевне. Стільниця із справжнього, обробленого ручним способом кольморденського сіро-зеленого мармуру, але фанера шухляд — пізнішого виготовлення. Це мало позначитись на ціні, отож я посилено натискав на цю обставину, сидячи в «Театоргріллені» й ласуючи морським язиком, яким частував мене мій приятель. Страву ми запивали сухим вином кольору сонця. Одначе жертви колеги були недаремні. До десерту ми майже домовились, а до кави я вже капітулював, закуривши сигару, — ніби підняв білий прапор.
Колега тішився, що продав своє бюро, а я був задоволений покупкою, навіть ціною. Я точно знав, куди його прилаштую. Одного ювіляра на честь п'ятдесятиріччя мали обдарувати старовинними меблями, а його дружина в шубі з леопарда та із сумкою крокодилячої шкіри ось уже кілька місяців була моєю постійною замовницею.
— Але щоб неодмінно було густавіанське, пане Хуман! — суворо дивилась вона на мене. — Воно стоятиме у їдальні біля стіни, а Йоста такий вибагливий. У нього тонке відчуття стилю, він місця собі не знайде, якщо не влаштувати усе так, як йому хочеться.
От товариство охорони природи і справді місця собі не знайшло б, подумав я, якби там побачили твою леопардову шубу та крокодилячу сумку. Але я змовчав. По-перше, я добре вихований, а по-друге, мені потрібні гроші. Отак я ганебно поводжуся. Мовчу заради нікчемної вигоди.
— Обіцяю вам, фру Ельм, зробити все, що від мене залежить, — сказав я.
І таки зробив. Мою доброчесність було винагороджено розкішним обідом.
— Ще чарочку коньяку, Юхане?
— Ні, дякую. Мені сьогодні не так пощастило, як тобі, треба ще попрацювати. На жаль, після всієї цієї розкоші мене знову ждуть справи.
Тільки тепер я помітив його. Він сидів за колоною. Проте я не помилився. То був Дік з двома якимись добродіями. Обидва вишукано вдягнені, елегантні. На столі, у відерці з льодом, зелена пляшка з довгою шийкою.
Мене це, звісно, не обходить, думав я, але чи тут він щодня обідає? Я знову вернувся подумки до музею, до цього клубка загадок. Чи не поговорити з Діком? Що я втрачу? Нічого. А починати з чогось треба. Я вже склав собі карту місцевості. Зробив грубий ескіз. І пора наносити дрібніші деталі. Від слів перейти до діла, від здогадів до фактів. І добре б почати з Діка. Не тому, що я цілком проковтнув підозру Карін, але, можливо, в ній ховалося раціональне зерно, ниточка, за яку можна вхопитись.
— Мені пригадалася одна давня історія про табір лісорубів, — урвав колега мої думки, що крутились навколо Діка, навколо музею і вкрадених королівських регалій. — Якщо вже ти не здогадався, що треба подякувати за добрий обід, то доведеться це зробити мені. Тож слухай, як усе було. У тому таборі захворіла куховарка, і лісоруби варили собі їсти самі. Постановили, що кожен візьме на себе один тиждень з умовою: хто поскаржиться на страву, негайно стає на місце «чергового». Якось трапився їм геть негодящий кухар. І один з найстарших лісорубів не витримав. Примружившись, він подивився на кухаря і сказав: «Каша пригоріла, і молоко скисло, і масло гидке. Свинину пересолено, а картопля розварена. Але обід був смачний, з біса смачний!»
— Приєднуюся до нього, — засміявся я і підніс чарку. Обід був справді смачний, з біса смачний.
А коли я поставив склянку, Діка вже не було. Один з його знайомих розраховувався з поштивим метрдотелем біло-рожевим тисячним папірцем. Хоч би що там казали про Діка, а його приятелі нужди не знали.
Та бюро було не останньою моєю покупкою того дня. Мене чекала ще одна справа в місті. І вже через годину я йшов по Гревгатан, несучи в кишенях штанів по «чаші для узливання». Невеличкі гарні речі XVIII століття, про призначення яких, не мудруючи лукаво, говорила сама назва. А по-простому, то були чарки, тільки трохи нижчі від звичайних і срібні. Один старий самотній капітан, який пішов на пенсію і мусив час від часу поповнювати свою касу готівкою, дзвонив мені іноді й запитував, чи не цікавлюсь я тим-то й тим-то. І я часто цікавився. Ясна річ, коли мав кошти.
Спускаючись, я перетнув Нюбруплан, вийшов на Арсенальсгатан, опинившись у смердючій, загазованій ущелині з безперервним рухом транспорту, кинув злий погляд на вітрини аукціону і зібрався вже спуститися до Кунгстредгордену, коли згадав про Діка.
Я подумав, що добре б зробити два діла зразу. Від музею я був зовсім близько, і великий гак робити не доведеться.