Знайшов я його у відділі листівок. Він сидів і читав книжку. Спершу не впізнав мене. Потім усміхнувся.
— Привіт. Хочете купити листівки?
— Не зовсім, — сказав я. — Власне, я хотів би з вами поговорити.
— Зі мною? Це можна. Якщо ви п'ять хвилин почекаєте, ми зможемо посидіти он там, — і він кивнув на двері кафетерію. — Мене тут скоро змінить один приятель. А ви поки що займіть місце.
Я так і вчинив. Приніс пластмасову тацю, а на ній дві чашки кави, дві напорові пірамідки з вершками, білий пакет цукру та дні булочки з блідою, нездорового кольору цукровою поливою.
Він прийшов, сяючи своєю сліпучою усмішкою. Можна було зрозуміти дівчат. Ясно, чому вони здаються. Чужоземна красива пташка в клітці сумної шведської буденності.
— Ви хотіли поговорити, — нагадав Дік, прикурюючи сигарету й пильно дивлячись на мене крізь серпанок синього диму.
— Мова піде про крадіжку, — почав я. Напад — найкращий метод захисту. Зразу про головне — тоді він випаде із сідла. Принаймні це його ошелешить. — Отже, про крадіжку.
— Хвилинку, прошу пробачення. Навіщо вам та крадіжка? Я хочу сказати, що це справа поліції. Чи ви з них?
— Не зовсім. Але вони попросили, щоб я допоміг. Зробив їм послугу.
Звучить бундючно, та нічого не вдієш. Адже Дік мав рацію. З якого дива мав би я сидіти й базікати про крадіжку із сторонньою людиною?
— Що ж, розповісти я можу небагато, — мовив він, спрямовуючи в чорну каву білий струмінь вершків. — І те, що знаю, вже сказав поліції. Того вечора, коли тут побували злодії, я сидів у Еріка Густафсона. Ми ж там бачились, так? Потім я був — ага, потім ми а Гретою пішли додому, спати. Отож у моне… як це називається… Алібі?
Він на диво добре розмовляє по-шведському, хоча прожив у Швеції лише рік, думав я. Звичайно, з акцентом, але все-таки. Алібі він мав, з цим у нього проблем не було. На додачу так набрався, що в Грети, мабуть, виникла інша проблема: як доправити його додому. Впоратися зі шведською горілкою, видно, виявилося важче, ніж із шведською мовою.
— Ви мене неправильно зрозуміли, — спокійно промовив я, відламуючи ріжок булочки. — Я аж ніяк не думаю, що ви поцупили корону та скіпетр. І ніхто цього не думає. Я лиш намагаюся з'ясувати, чи не міг хтось із працівників музею допомогти грабіжникам.
— Допомогти?
— Ну, самі подумайте. Злодії надто багато знали: про входи, виходи, сигналізацію. А снодійне, домішане до різдвяної вечері? Хіба вам не ясно, що свої люди всередині музею злодіям стали в пригоді? Ще й у якій пригоді!
Дік кивнув, колотячи пластмасовою ложечкою в чашці з кавою. Все колотив і колотив.
— Розумію, — сказав він нарешті. — Розумію. Ну звісно. Серед службовців музею мав бути їхній спільник. А може, й не один. Питання тільки — хто? І для цього ви сюди прийшли?
Тепер настала моя черга кивнути.
— І ви думаєте, це був я? — Його очі потемніли, і говорив він тихо, нахилившись над столом. — То ви подумали на мене, «бісового чужинця», так? Я пробув тут не більше року, але вже багато разів чув: «Бісів чужинцю, забирайся додому». І думаєте, стало краще відтоді, як я зустрів Грету? Я знаю, що про мене думають. І Грета знає. Іноді вона плаче вечорами, коли їй здається, що я не чую. Спробували б ви побути в моєму становищі. Приїхати сюди й розносити пошту, продавати листівки. І завжди чуєш: «бісів чужинець». І ось тепер, коли сталася крадіжка, ви приходите й запитуєте, чи не допомагав я зсередини.
Він утупив погляд у стіл. М'язи біля рота посмикувались. Я почував себе негідником.
— Та ні ж бо, — поквапивсь я затерти незручність. — Ніхто вас не підозрює. Просто ви один з небагатьох, кого я знаю тут, у музеї. І я хотів довідатись, чи немає у вас якихось міркувань, підозр. Адже завжди легше говорити з людьми знайомими, ніж із поліцією, хіба не так?
— «Кого я знаю…» — передражнив він, міряючи мене поглядом. — Ми провели разом кілька годин на святвечір. Один-однісінький раз. А ви кажете, ми знаємо один одного. Але я вас розкусив. Ви настирливий і цікавий. Грета казала, що ви цікавитеся роботою поліції, що ви відомий детектив-аматор. А тепер ви хочете стати ще відомішим, так? Потрапити на перші шпальти в газеті: «Славнозвісний пан Хуман рятує королівські коштовності!»
Він засміявся таким заразливим сміхом, що засміявся і я, хоча, власне кажучи, трохи розсердився, точніше, образився. Побачити в мені якогось дешевого любителя слави — це вже занадто.
— Ні, на жаль, я нічого не знаю, — вів далі Дік. — Нічогісінько. Хоча розумію, що злочинцям було б легше, якби їм допомагали. Проте я розумію і те, що хто здійснює такий великий наліт, той має бути готовий упоратися й без допомоги зсередини. Але в мене більше нема часу, я мушу йти. Обіцяв Греті купити продукти. Бувайте, і дякую за каву.