Він усміхнувся й пішов.
А він приємний хлопець, подумав я. Цікаво все-таки, причетний він до крадіжки чи ні? На вигляд цілком чесний хлопець. Але зовнішність оманлива, не можна оцінювати собаку по шерсті. Ні, я не мав ніяких підстав думати про Діка погано, приплутувати його до крадіжки. Єдина підстава — це те, що Дік і Грета коханці. Ми, очевидно, надто сповнені буржуазних забобонів, і тому нам важко повірити в те, що молодий, гарний на вроду кур'єр, до того ж іммігрант, без ніякої прихованої думки живе з жінкою на десяток років старшою від нього. Все це не дуже надійна основа, щоб будувати на ній звинувачення у співучасті в найбільшій за всю історію Швеції крадіжці витворів мистецтва, подумав я, усміхнувся в душі й рушив до виходу.
Та коли навіть списати з рахунку Діка як можливого помічника злодіїв, проблеми це не розв'язує, розмірковував я, стоячи на сходах спиною до музею. Сутеніло. На сірому фасаді замку світилося безліч вікон. Що воно таке? Чи не влаштовують там свято, королівський обід для міністрів та єпископів?.. Задача лишалася нерозв'язаною, навіть якщо викреслити з рівняння Діка: чи був у грабіжників помічник у музеї?
На автомобільній стоянці заревів потужний двигун, і світлий, вершкового кольору БМВ останньої моделі вислизнув із ряду вишикуваних там машин.
Спалахнули фари, на мить обличчя водія освітилось, і я впізнав Діка.
Непогано, думав я, повільно йдучи по набережній у напрямку Стренбрука. Ще й як непогано для молодого хлопця. Обідати в «Театергріллені» й кататись на новій моделі БМВ. Чи платня кур’єра в Національному музеї така ж королівська, як і виставлені там експонати, чи за цим крилась інша причина? Але яка?
XI
«Національний скандал» — проголошував заголовок передової статті, на яку я зразу ж натрапив, коли, снідаючи наступного ранку, знехотя розгорнув над столом газету. Обіцяне в заголовку відповідало змістові. Здирали шкуру з уряду. І з поліції. Всіх звинувачували в некомпетентності. Подію розглядали з усіх боків, винні діставали по заслузі. Котились голови й лилася кров.
Ну й цькують, похмуро подумав я, наливаючи гарячої кави з мого червоного емальованого кавника. Газети весь час виявляли інтерес до крадіжки в музеї, але центр уваги поступово зміщувався. Спершу в усіх подробицях описували саму крадіжку. Із захватом смакували, як усе відбувалось і що, власне, сталося. На розвороті вечірніх газет вмістили креслення музею в поперечному розрізі. В детальних статтях знайомили читачів з украденими скарбами й давали розлогі інтерв'ю з усіма, з ким тільки можна. Потім добрались і до питання, що за цим приховано, куди могли подітися цінності. Називали міжнародні злочинні синдикати, мафію, всіляких містерів іксів, і гіпотези ставали дедалі фантастичнішими.
Тепер ми вступили в стадію пошуків винних, відзначив я. Хто ж буде винний? На кого все зіпхнуть? Чия провина найтяжча? Питання порушили в риксдазі, і не дивно, бо ж це справа державної ваги. Неабияка частка шведської історії просто зникла. Через ненадійну охорону й недбале ставлення. Відповідальні особи розраховували на недоторканість експонатів. І дуже прорахувалися.
Цікаво, як змінюється настрій преси. Від ажіотажу та сенсаційності перших сторінок до детального, ділового аналізу на розворотах. І ось уже дійшли до передових статей та дискусійних шпальт, до листів до редакції і полемічних виступів.
Мені було шкода Андерса Бруна та його музей. І Калле Асплундові я не заздрив. А от як їм допомогти, я досі не мав найменшого уявлення.
— Поживемо — побачимо, — глибокодумно звернувся я до Клео. Та її не зацікавила моя невибаглива філософія.
Після різдва й Нового року квартира стала заростати брудом. Щоразу, як я заглядав під високу шафу-барокко, я помічав, що кавалочки пилюки робляться дедалі товщі, і їх стає чимраз більше. Були й інші ознаки занедбаності. Зарадити в цьому могло лише добре генеральне прибирання. Мій друг фру Андерсон з одинадцятого будинку по Чемпангатан взагалі мала прийти десь у четвер, але, мабуть, варто спробувати викликати її раніше.
Фру Андерсон, Рут Лінна Андерсон — то наша з Клео опора в житті, наш єдиний вірний друг. Вона робить у мене практично все, хіба що не веде справ у крамниці. Іноді я подумую: а чи не краще було б узяти їй на себе й цей обов'язок? Вона вільна від моєї сентиментальності, мого чуття прекрасного. На речі вона дивиться завжди тверезо, по-діловому. Як і належить торговцеві антикваріатом. А моя вада — одна з багатьох моїх вад — це те, що я не годен продати річ, яка здається мені гарною, до якої я прихилився. Я забираю її додому і лишаю в квартирі, щоб милуватися, втішаюся нею. І, зрозуміло, справи тільки занепадають від того, що найкращий товар припадає пилюкою в квартирі, замість красуватись у вітрині крамниці й приваблювати покупців. Та що вдієш, таке життя, а живеш тільки один раз.