— Леннарте, чому ти лаєшся? — покартала його фру Андерсон. — Негарно так поводитись при гостеві. Та й взагалі.
— Гаразд… Та хіба ми винні, що їдло було отруєне? Охайність — одна з наших чеснот, от її й винагороджено.
Якби я не подумав, що квартира геть заросла брудом, я б не побіг до фру Андерсон. І не зустрів би Леннарта. Так пощастило — запопасти одного з тих, хто був там тієї ночі. Адже я перестав копати в тому напрямку. Подумав, що це парафія моїх приятелів-поліцейських. Як приватна особа, я не міг увійти в приміщення для сторожів і вчинити їм допит. Напевне, мене просто викинули б звідти.
— Цікаво, — зауважив я, анітрохи не перебільшуючи. — То ти справді був там, коли це сталося? У Національному музеї?
Леннарт потягнувся. Роль оповідача йому явно подобалась.
— Авжеж, — сказав він і закурив сигарету. — Ясна річ, був. Хоча, звичайно, краще б мене там не було. З моєю роботою така реклама може боком вилізти: хропти в той час, коли відбувається найбільша у Швеції крадіжка.
— Як же все це сталося?
— Прийшли ми, значить, туди близько восьмої вечора, мій приятель і я. Рівно о восьмій ми вже заступили на чергування, а кінець нашої зміни теж о восьмій, наступного ранку. Спочатку все було нормально. Всередині сигналізація, а зовні патрулює на машинах поліція, і нам клопоту, власне, ніякого. От тільки що святвечір…
— Але як же ви могли там ходити, коли все було під сигналізацією?
— Не все, а тільки ті приміщення, де виставлено найважливіші експонати. Корона й таке інше. Але коридорами й сходами можна було розгулювати як хочеш. Ми й робили обходи час від часу.
— Хто вам давав їжу? І яку саме?
— Дві дівчини, коли ми прийшли. Вони влаштували нам невеликий різдвяний стіл. Харчі, мабуть, з їхнього ресторану. Шинка й медяники. Оселедці, сир, ковбаса, варення і легке пиво. Єдине, чого бракувало, то це чарочки горілки.
— Ти пам'ятаєш тих дівчат?
— Одна з них була те що треба. Висока, смаглява… Карін чи як її там. Друга — нічого особливого. На вигляд старша й сухіша.
Не така апетитна, інакше кажучи. Воно, звичайно, не дуже чемно так відгукуватися про жінку, але характеристика точна. Цікаво виходить. Отже, Дікова наречена готувала для голодних сторожів різдвяну вечерю…
— Дівчата довго пробули з вами?
— Ні, вони тільки показали, де їжа, а потім здиміли. От молодчаги, вони ж приїхали тільки заради того, щоб приготувати нам поїсти. Потім повернулись додому святкувати різдво. Смішно було б сподіватися, що вони лишаться з нами. Не тому, звичайно, що я цього не хотів би, — усміхнувся він. — Особливо та, чорнявенька…
— Леннарте, — суворо кинула фру Андерсон. Але очі її сміялись.
— Що було потім? Коли дівчата пішли?
— Та нічого особливого. Зробили обхід. Трохи послухали радіо. Телевізора там не було, та й на роботі ж ми все-таки. Під дванадцяту годину сіли поїсти.
— Ти точно пам'ятаєш, коли ви їли?
— Ну, не зовсім точно, але близько дванадцятої.
— Хто-небудь говорив із вами про те, коли ви будете вечеряти?
— Ну, якщо вам цікаво, то таки говорили. Ота друга дівуля. Вона, здається, сказала: «Матимете святкову вечерю. Коли виб'є дванадцяту, ласкаво просимо до різдвяного столу». Чи щось на зразок цього. Схоже було на наказ, але ж вони частували, та й час нас влаштовував, удома ми поїли перед тим, як іти на службу.
— Пане Хуман!
Прозвучало це лагідно, проте в голосі фру Андерсон вчувалося щось погрозливе. Затишшя перед бурею. Я впізнав сигнал і встиг підготуватись до оборони.
— Ви знову за своє, пане Хуман?
— Про що це ви? — тоном цілковитої невинності запитав я.
— А ще доросла людина! Так, я правду казала. Всі ви великі діти. Ніколи не подорослішаєте. Леннарт спить собі й вухом не веде, поки злодії спокійнісінько виносять мільйони, а ви, пане Хуман, знову своєї. А чи знаєте ви, як вас називають на нашій вулиці? Знаменитим сищиком! Саме так. Тепер ви знову будете гратись, а крамницю зачините. «Скоро вернусь» — напишете на дверях, і бідні покупці знову вертатимуться ні з чим. Куди ж це годиться! — І вона суворо подивилась на мене. — Отож годі, Леннарте, забивати панові Хуману голову дурницями, а сам він нехай краще п'є каву та розповість нам, як святкував різдво, а ці свої штуки облишить.