— Але… — спробував заперечити я.
— Ніяких «але»!
— Ну, мамо, якщо людині так хочеться, чом би й не розповісти? Що ж тут такого?
— Смію вас запевнити, я й не думав гратись у сищика, — збрехав я, проте навряд чи переконав її бодай наполовину.
— Ну, гаразд, — підморгнула вона мені. — Я знаю те, що знаю. Та, на жаль, не можу вам перешкодити. Ви ж доросла людина!
— Ага, так от, — став розповідати далі Леннарт Андерсон. — Сидимо ми, значить, жуємо, а десь через годину мені стало недобре. У голові запаморочилось. О другій ночі захотілося в туалет. Там я й побачив свого товариша. Лежить на підлозі. А я тоді тільки поговорив із центром і сказав, що все гаразд. Товариш спав як убитий, тряс я його, тряс, не міг підняти. Отоді я збагнув: тут щось не так, треба вернутись і зв'язатися з центром. Але руки й ноги ніби свинцем налилися. Хотілося лише одного — спати. Я сповз на підлогу й відключився, як нокаутований боксер. Опритомнів тільки другого дня в лікарні.
— Про все це, звичайно, ти розповів і в поліції?
— Та звісно. Безліч разів. І з початку, і з кінця, і з середини.
— А твій товариш? Він пам'ятає не більше за тебе?
— Лассе? Пастор відключився ще до мене. Лежав у туалеті, як лантух.
— Пастор?
— Ага, ми його прозиваємо Пастор. Буде священиком. А поки що приробляє. У нічні зміни сидить читає. Старий завіт, чи як там воно називається. Смішно, правда? Можна висадити двері в нього за спиною, а він нічого не почує — сидить біблію читає.
— Не смійся з цього, — серйозно сказала мати. — Тобі б хоч крихту шанолюбства та до книжок інтересу. Не сторожувати ж тобі все життя в музеї.
— Не турбуйся, мамо, — похмуро відповів Леннарт. — Після такого, як у нас сталося, женуть геть або переводять на охорону порту в нічну зміну.
— Ніхто не каже, що тут твоя провина, — спробував я його втішити.
— Так, в очі не кажуть, але це відчувається. А лягаві присмоктались, як п'явки. Ніби приставили до тебе пилосос, щоб висмоктати хоч що-небудь. Наче не злодії, а ми з Пастором пограбували музей.
— Така вже їхня робота. Підозрювати всіх. Адже зникли цінності, які ніколи й нічим не заміниш. Тут ніякі мільйони не допоможуть.
— Авжеж, нічого не вдієш, — похмуро сказав Леннарт. — Після такої халепи на тобі лишається пляма. І змити її з біса важко.
— А сам ти щось думав? Хто міг це зробити і як їм пощастило так усе підготувати?
— Звісно, що думав. Безнадійна справа. Мабуть, іноземці. Обрізують проводку сигналізації біля чорного ходу, заходять і відключають головну сигналізацію. Подбали, щоб ми ввалилися з ніг, а тоді вже тільки пакуй валізи, дякуй і йди собі… Хоч одного я не розумію.
— Чого саме?
— Та от із їдлом. Вони туди чогось підмішали. Лікар сказав, як це називається, але я забув. Якусь гидоту. В усякім разі, вона виявилася сильною. Такою сильною, що могла звалити коня. А якби та штука не подіяла? Або ми з Пастором не захотіли вечеряти? Або з'їли б не дуже багато і вибрали те, в чому снодійного було найменше, наприклад шинку? Як би тоді все обернулося?
— Певне, сталося б іще гірше, — висловив я припущення. — Тоді вони пустили б у хід важку артилерію. Вам, думаю, пощастило, що ви зголодніли.
— Та певно, краще заснути на кілька годин, ніж на все життя. Але хто впорснув у їжу снодійне? Може, оті кралі? Та чи не надто це ризиковано? Навіщо воно їм? В поліції нам сказали, що стіл накрили ще о другій годині, коли ресторан зачинявся. До холодильника поклали лише частину закусок. Отже, це міг зробити кожний, хто проходив повз ту кімнату, де стояв стіл.
— Ні, далі так не піде, — рішуче втрутилася фру Андерсон. — Панові Хуману пора йти в крамницю, а в тебе є свої справи.
— Не забудь тільки про свою обіцянку, мама, — ніяково поглянувши на мене, сказав Леннарт.
— Ну звісно, звісно.
Фру Андерсон узяла свою сумочку, витягла звідти пухкенького гаманця і швидко відлічила синові кілька стокронових папірців.
— Це в борг, — сказав Леннарт, ніби виправдовуючись переді мною. — Після різдва завжди трохи не вистачає.
— Пусте, — заспокоїла сина фру Андерсон. — Тут нема чого соромитись. Та й з боргами ти точний, як годинник. От тільки б узятися тобі до чогось. Читав би потроху в нічні зміни, як той ваш Пастор.
Я подякував за себе й за Клео, посадив кицьку на плече, і ми покинули затишну кухоньку, вийшовши на вузенькі кам'яні сходи.