Тепер я більш-менш точно знаю три речі, міркував я, відчиняючи двері на вулицю. По-перше, підкласти щось у наїдки могли Грета й Карін. По-друге, це міг зробити кожен з тих, що були в музеї після другої години. І по-третє, Леннарт Андерсон, який чергував у музеї в різдвяну ніч, до крадіжки причетний не був. Той, хто брав участь у пограбуванні тридцяти-сорока мільйонів, не пішов би до своєї старенької матері на Чепмангатан позичати кількасот крон.
XII
Вернувшись додому після частування у фру Андерсон, я сів на телефон. Грету застати не пощастило. Службова, поїздка в Еребру, нарада в тамтешньому музеї… Зате Карін була на місці. Звісно, секретарки їздять у службові відрядження не так часто, як хранительки музеїв.
— День добрий, — почулося в трубці. — Ви ще не знайшли наших скарбів?
— Ще ні, — відповів я ухильно, — але йду по сліду.
— Тому й дзвоните?
— Не зовсім. Власне, мені треба дещо запитати у вас.
— Справді? — голос прозвучав очікувально, напружено.
— Бачите… Усе це було дуже мило з вашого боку — частування, різдвяна вечеря для сторожів, але…
— Що ви маєте проти?
— Я тільки констатую факт. Аж ніяк не всі роботодавці такі турботливі. А ви обидві і ви, і Грета — мало не чекали хлопців у музеї. Чи була в цьому необхідність?
Трубка замовкла. Намертво. Лише з подвір'я крізь напіввідчинене вікно в кімнату вливалися звуки радіо. Нарешті трубка ожила.
— Зрозумійте, було просто незручно перед хлопцями. Всю різдвяну ніч просидіти в порожньому холодному будинку. Найменше, чого можна вимагати від господаря, — це щоб він був удома, коли приходять гості.
— Так-так, — уїдливо сказав я. — Господар і гості, гості й господар. Мені здається, що компанія непогано заробляв на охороні вашої незрівнянної виставки. Могли б і самі подбати про своїх людей.
— Не всі ж міркують так тверезо. Ми хотіли всього лише зробити їм невеликий сюрприз. Замовили в ресторані легеньку вечерю на двох. Звичайно, без спиртного. Тільки пиво. І повинні були подбати, щоб подарунок дійшов за призначенням.
— А коли накривали стіл?
— Точно не знаю. Думаю, десь пополудні.
— До того, як закрився ресторан, чи після?
— Ні, до того. Пригадую, дівчина, яка готувала вечерю, збиралась піти трохи раніше. Вона поспішала на поїзд до Халлеберга, а він о другій відходить. Більшу частину закусок вона зразу виставила на стіл. Згори накрила все плівкою, а решту поставила в холодильник.
— А до цієї кімнати легко було потрапити?
— Так, її не зачиняли, якщо ви це маєте на увазі. Там звичайна їдальня, нічого цінного. Трохи кефіру в холодильнику, трохи розчинної кави, кілька пакетиків чаю… Оце й усе. А виставочні зали поряд, тож зайти туди міг хто завгодно. А того дня на виставці був такий наплив відвідувачів, що ми працювали аж до третьої.
— Он як, — похмуро зауважив я. — Тоді треба дивитися правді в очі.
— Що ви маєте на увазі?
— Якщо стіл стояв накритий, а частину закусок поставили в холодильник що задовго до другої, бо дівчина квапилася на поїзд, то до третьої години в їдальні могли побувати кілька тисяч чоловік. І посипати чи нашпигувати не знаю, як вони там це робили — шинку снодійним було зовсім неважко.
— Але ви, здається, питаєте про нас із Гретою? Ви думаєте, що ми…
Вона не закінчила фрази, але я чув, що голос її ставав дедалі холоднішим. Я спробував розтопити кригу:
— Аж ніяк. Не кажіть дурниць.
— Я не така дурна, як ви думаєте.
— Я тільки хотів дізнатись, як усе точно відбувалося, — спробував я виправдатись. — Чи багато людей могли потрапити до цієї кімнати. Тепер я знаю, що там міг побувати весь Стокгольм. І вже точно ті, хто мав квитки на виставку… Та й цікаво мені стало, чому і Греті, і вам закортіло грати там на святвечір роль господинь. Однієї хіба не вистачило б?
— Власне, обійшлося б і без нас. Але в мене виникла непередбачена справа, хвилин на десять. Телефонна розмова з нью-йоркським музеєм Метрополітен. Мова йшла про виставку, і вони мали подзвонити о першій дня. А перша дня в Нью-Йорку — це восьма вечора у нас. От я й вирішила заодно побажати хлопцям щасливого різдва і подбати, щоб вони з'їли свою шинку. Що вас ще дивує? Що незрозуміло?
Тепер у голосі Карін відчувався не просто холод, у трубці дзвеніли крижинки. Якщо й далі так піде, то хоч надягай рукавиці і шапку з навушниками, подумав я.
— Карін, люба, не розумійте мене хибно. Ми ж усі зацікавлені в тому, щоб справа прояснилась. Я зовсім не думаю, що ви до цього причетні, але я хочу зібрати всі подробиці. Адже якщо хлопцям з охорони підсипали в харчі якоїсь гидоти, то важливо довідатися, хто мав доступ до страв. І ось з'ясовується, що туди міг зайти хто завгодно. Всі, хто був у музеї між половиною на другу і третьою. Якщо снодійне не підсипали ще раніше, на кухні. Не виключена й така можливість.