— Юхане, ви мені вибачте, але я поспішаю на збори. Я дуже рада, що змогла вам хоч трохи допомогти. — Тепер у голосі вже не відчувалося такого холоду. — Ага, і що одне, — сказала вона. — Про Грету. Вони з Діком прийшли туди зовсім не для того, щоб частувати хлопців з охорони. Вона просто забула у своєму кабінеті пакунок. Невеличкий подарунок. Для Еріка. Ви ж знаєте Еріка Густафсона. Вони йшли до нього на різдвяну вечерю. А з порожніми руками йти незручно. От вони й завернули до музею.
— Он як? Виходить, і Дік був там? Ви це точно знаєте?
— Запитайте в нього самого. Ну все, я не маю більше часу.
І трубку кинули на важіль. З легким стуком. Карін, як видно, ще не зовсім відтанула.
Он воно як, думав я, що тримаючи трубку в руці. І Дік там був. І все випаялося чистою випадковістю. В Карін у музеї знайшлися справи, Грота забула різдвяний подарунок. Що ж, буває, а надто в людей зі слабкою пам'яттю.
Отож того дня, коли я никав по своїй крамниці, знічев'я перебираючи знайомі речі, мені було над чим посушити голову. Після обіду мене потягло відвідати Скіпку Стремберга: пора перевірити, чи не захопив він у свій широкий ківш якийсь вилов. Я не став дзвонити, щоб не дати йому часу зібратися з думками, навигадувати різних небилиць і потім хвалитись переді мною своїми успіхами, розводити фантазії. Ні, краще захопити його зненацька.
Але Скіпки вдома не було. Крамниця на замку, в квартирі порожньо. І ось я знову чвалаю на холоді під пронизливим вітром, з «Експрессен» і «Афтонбладет» під пахвою — єдиними трофеями моєї самотньої невеселої прогулянки надвечірніми вулицями міста.
Я звернув на Чепманторгет і подолав крутий узвіз трохи лівіше від статуї святого Йорана з драконом. Ось і мій дім. Задубілими від холоду пальцями я дістав із кишені ключі й зайшов у темний, безлюдний у цей час під'їзд.
Червоне вічко вимикача не підморгнуло мені, як звичайно, і, знайшовши його навпомацки, я натис кнопку — раз, удруге. Марно.
«Так, так, — міркував я. — От і світло зіпсувалося. Але я знаю дорогу, не страшно».
Тримаючись за поручні, я став повільно підніматися вгору стрімкими крученими сходами крізь морок і тишу чотирьох поверхів.
Підійшовши до своїх дверей, я згаяв хвилини дві-три на пошуки у в'язці потрібного ключа. І саме в ту мить, коли я вже наготувався встромити його в замкову шпарину, я раптом відчув, що в мене за спиною хтось стоїть. Стоїть — і анітелень. У мене засіпалась нога. Рефлекс, як ото буває з переляку. Я вперся руками в двері, мої газети з шелестом упали на підлогу. Я не знав, чого саме жду. Пострілу, удару?
Зненацька у мене в потилиці спалахнув фіолетовою трояндою пекучий біль. Моя голова похилилась, і я сповз на підлогу, ставши навкарачки. Я не знепритомнів, але мене занудило, і я виблював. Внизу швидко віддалялася чиясь хода. Потім грюкнули двері на вулицю.
XIII
Не знаю, скільки часу я простояв отак навкарачки, пам'ятаю лише, як хвилями підступала й відкочувалася млість. Біль у потилиці то посилювався, то відпускав, але поворухнутись я не міг.
Нараз відчинилися двері. Широкий потік світла затопив сходову площадку, і я почув голос фрекен Квіст, моєї єдиної сусідки на поверсі. У неї однокімнатна квартира з вікнами на подвір'я, і я її майже ніколи не бачу.
— Луїзо, глянь-но! Там лежить п'яний. Дзвони в поліцію.
— Заждіть, — пробелькотів я, затинаючись, — заждіть… Це всього-на-всього я.
— Ви, пане Хуман? — долетів звідкілясь ізгори підозріливий голос — Ви приходите додому в такому стані? І вас нудить на сходах! Я мушу сказати…
— Заждіть, — знову перебив я. — Зі мною не те, що ви думаєте. Я… хтось ударив мене по голові.
— Ударив по голові? — Нотки недовіри все ще відчувались у голосі. — То мені не дзвонити в поліцію?
— Ні, дякую. Краще я зроблю це сам. А за собою я приберу.
Зіп'явшись на ноги, я вимучено усміхнувся темній плямі на тлі освітленого дверного отвору й сперся на ручку дверей, щоб утриматись навстоячки.
— Скоро мине, — сказав я. — Треба тільки трохи полежати.
— Так, звичайно. Чи не можу я чимось допомогти?
— До речі, фрекен Квіст, ви нічого не помітили? Коли я прийшов, лампочка не горіла. Освітлення на сходах не вмикалося. Той, хто вдарив мене по голові, певне, щось зробив із світлом.