Вона кивнула.
— Так-так, звичайно. Адже завжди думаєш тільки про своє, сьогоденне. Але погодьтеся, тут випадок особливий.
Я погодився, але думав про своїх індіанців. Про своїх фальшивих індіанців. За десертом ми теревенили про всяку всячину, а за кавою весело сміялись.
Був четвер. Той самий четвер, коли на одинадцяту годину грабіжники чекали від уряду відповіді. Чи захоче він випустити на волю двох в'язнів у обмін на корону та скіпетр?
Увечері, близько десятої, я зателефонував Калле Асплундові, довго не міг пробитися крізь байдужість секретарок, але нарешті мені це вдалося.
— Ні, — сказав він стомлено. — Нічого. Ми перевернули догори дном кожен квартал по всій Швеції, трусонули кожного злодія. Ми притиснули всіх інформаторів, які тільки в нас є, опитали іноземців, допитали всіх, хто міг мати бодай найменше відношення до людей із «Червоного серпня». Інтерпол зробив усе можливе. Проте марно.
— А зараз десята.
— Якщо тобі немає більше чого сказати, то не завантажуй лінію, — роздратовано просичав він. — Мені нема коли базікати з тобою.
— Ще тільки одне слово, — спробував я затримати його. — Я не певний, що за цим неодмінно стоїть «Червоний серпень». І не думаю, що взагалі хтось хоче визволити в'язнів із Кумли. Все це тільки фальшивий слід. Пам'ятаєш книжки про індіанців, які ми читали, коли були хлопчаками? Там білі бандити іноді перевдягались індіанцями й нападали на диліжанси. На мою думку, й тепер відбувається щось схоже на це.
На другому кінці дроту стало тихо. Кілька секунд мертвої тиші. Потім я знову почув голос Калле — безмежно терплячий голос:
— Дорогий Юхане Крістіане Хуман. Тут, тобто в кабінеті у прем'єр-міністра, сидить майже весь уряд. Міністр освіти, який відповідає за музеї. Міністр юстиції і міністр закордонних справ. І багато інших. Вони у розпачі, не знають, що робити. Адже, будь-яке їхнє рішення може стати непоправною помилкою. А що робиш ти? — Тут голос його підозріливо полагіднів. — Так от, ти займаєш телефонну лінію казочками про білих бандитів, котрі перебираються в індіанців, щоб грабувати диліжанси. Юхане, ось тобі добра порада. — Голос уже не здавався лагідним. — Припини! Вертайся до свого питва, але спершу, чорти б тебе вхопили, поклади трубку!
І він дав відбій. Просто мені у вухо.
Я його розумів. Він, звичайно, запрацювався, вимотався. І вважав, що я мелю дурниці. Які в моно були докази, що я знав? Нічого, анічогісінько. Клео скинула з полиці книжку про індіанців, а я вже й мов тут уродився зі своїми висновками, заплутував слідство, заважав. Ні, правильно ото кажуть: не просять — це лізь. Та все ж я думав, що моя версія заслуговує на увагу. Хтось хоче штовхнути поліцію на хибний слід. Трохи клею, ножиці, кілька вечірніх газет — і весь механізм працює марно. Адже історія з політичними в'язнями та шантажем здавалася цілком вірогідною. А мова в листі, принаймні в моєму, справляла враження навмисно неправильної. Щоб показати, ніби відправник не швед. Але все це, звичайно, чистісінькі мої фантазії. І Калле має рацію. Треба кидати це діло. Повернутися до своїх сумних буднів, де немає ні вродливих дівчат, ні таємничих крадіжок.
І тут задзвенів дзвінок. Різко й пронизливо.
— Юхане?
— Так.
— Привіт, друже. Це Скіпка. Як ти там?
Він говорив уривчасто, наче перед цим біг або був чимось наляканий. Чи тверезий він?
— Та дякую. А як ти?
— Хотілося б краще, хлопче. Так от… Ти повинен сюди приїхати. Мені треба розповісти тобі дещо страшенно важливе. Про всю цю історію. Я знаю, де музейні речі і хто їх поцупив. Але поквапся. Справа нагальна. Дуже нагальна. У тебе ж контакт із лягавими та страхувальними компаніями. Але я маю дістати свою частку. І не спробуй мене дурити. Тільки я знаю, де коштовності.
— Гаразд, ти матимеш свою частку. Я ж тобі зразу це обіцяв. Тільки заспокойся. Де ти зараз?
— У конторі. Броварня…
Трубку поклали. Він, видимо, поспішає, подумав я і відпив великий ковток свого розбавленого водою віскі. Потім зняв з вішалки плащ і надягнув його, вже збігаючи сходами вниз.
Мені не пощастило, довелося довго чекати на Корабельному мосту, перш ніж з'явилось одне-однісіньке таксі. Зміна вже скінчилась, та оскільки шофер жив на Седері і йому, однаково треба було проїжджати мимо, він узяв мене.
Вулиці були майже безлюдні. Біля пристані — жодного суденця. Вода навколо Кастелхольмену мерехтіла чорними й холодними блискітками. Нова будівля кооперативного об'єднання розвернула до центру міста свої широкі груди, владно й поважно, ніби хазяїн величезного підприємства, а на великому баштовому годиннику раз у раз мінялися цифри: гнались одна за одною світляні неонові секунди і вогненним розсипом танули в нічному небі. Двоє підпилих чоловіків допомагали один одному в небезпечному для життя круїзі через перехрестя.