— Ти не хлопчисько, Юхане. І не старий дід. Проте ти вже досить старий для того, щоб не запитувати про таке в жінки, якій ти освідчився в коханні. Одначе я зроблю виняток. Єдиний виняток. Андерс намагався підібратись до мене. Так само, як і до всіх інших. У нього це манія. Потреба. Ніби він повинен щось довести. Можливо, це чоловічий клімакс.
— Схоже на те. Але таким я його пам'ятаю ще з Упсали, коли ми разом учились. Завжди йому треба було доводити, ніби він найкращий і всі дівчата стеляться перед ним. А тепер, постарівши, він упадає за молоденькими дівчатами, прагнучи довести, що він досі привабливий. Це навіть трохи трагічно.
— Тепер заспокоївся?
Вона дала мені щиглика в ніс, а я поцілував її. Я вже анітрохи не соромився. І в цьому була заслуга Карін, чи то новина. Як подивитись.
Все почалося вчора увечері. У неї вдома. І я досі не пішов. Хоч загалом це почалося набагато раніше. Зразу ж, коли я вперше її побачив, ще нічого по-справжньому не усвідомлюючи.
Учорашній день почався, як звичайно. О пів на восьму мене розбудила Клео, тицяючи мені у вухо своїм холодним писком. Вночі вона пробралась у спальню і тихенько примостилась у мене в ногах.
Ще сонний, похитуючись, я почвалав у передпокій і підняв з коричневого килимка ранкову газету. Потім підійшов до телефону. Навчений гірким досвідом, я відключив його, коли тільки прийшов додому а поліційного управління, бо знав, що журналісти рознюхали про мене. Кільком фотографам пощастило сяйнути своїми бліцами перед моїм обличчям, а дещо вони підслухали по поліційній рації. Зокрема те, що я знайшов Скіпку. Та я не мав ніякого бажання виступати й давати інтерв'ю. Мої заслуги були, м'яко кажучи, скромними: телефонна розмова й поїздка на таксі.
Тільки-но я увімкнув апарат, він зразу задзвонив. Ну, почалося, подумав я і приречено зняв трубку.
— Доброго ранку, уславлений герою. Я вас розбудила? Це Карін.
— Та ні. Як добре, що це ви. Я думав, дзвонять журналісти.
— Газетярі за вами полюють, звичайно. Ви бачили сьогоднішні газети? Ваші фотографії великим планом. І корона.
— Ні, ще не бачив.
Я розгладив газету на коліні і побачив себе: на фото я пильно дивився в об'єктив фотокамери з-під козирка чорно-білої картатої кепки. Вигляд у мене був переляканий. Через усю першу сторінку простягся набраний жирним чорним шрифтом заголовок: «Торговець антикваріатом розкриває таємницю року. Знаходить королівські скарби у вбитого колеги».
— Стривайте. Зараз подивлюсь… Ого!
Газета з шурхотом сповзла на підлогу.
— Неповторно! — радів у трубці дзвінкий голосок. — Приголомшливо! У нас буде свято з шампанським. Ви справді молодець, Юхане. Ми любимо вас.
— Даремно ви так думаєте, — запротестував я. — Це чистісінька випадковість. Я випадково там опинився і… і знайшов його.
Перед моїми очима постало обм'якле, нерухоме обличчя із застиглою гримасою на устах. На мене пильно дивилися мертві очі, і я побачив криваву троянду, яка розквітла у нього на грудях. Відчув слабкий запах пороху в порожній кімнаті. Від думки про шампанське мене занудило. Проте я розумів, які вони в музеї всі щасливі.
— Щось ви стали надто скромний, — засміялася Карін. — Цілісінькими днями тут ходили, все випитували. Чистий випадок не міг привести до вкрадених скарбів. Але що трапилося з тим бідолахою, якого застрелили? Хто його вбив і чому? І як сталося, що корона була в нього на голові?
— Спитайте поліцію. Я не маю про це анінайменшого уявлення.
— Ну, та дарма. Головне, що скарби знову в нас. Цими днями було таке відчуття, ніби смерть наклала на музей свою важку руку. Всі ходили, як у воду опущені. А тепер ми влаштуємо свято, отож я й дзвоню. У мене, о пів на восьму, і ви — головна дійова особа. Тільки посмійте відмовитись!
Відмовлятись я не посмів, та й не хотів.
Я наготувався випити свою ранкову каву, проте нам з Клео не пощастило спокійно посидіти за кухонним столом. Телефон не вмовкав ні на хвилину, а в передпокої юрмилися репортери. Хоча я не мав чого їм сказати. Я тільки пояснив, як усе сталося. Мій знайомий, Стіг Стремберг, подзвонив мені. Сказав, що хоче побачитися зі мною увечері в своїй конторі. Було б безглуздо заперечувати, що я приходив увечері в броварню. Щодо всього іншого я відсилав до поліції. Вдавав, ніби нічого й ні про що не знаю. Це, звичайно, трохи розчарувало газетярів, та все ж вони відбатували досить жирний шмат для наваристого бульйону.
Історія з листом від «Червоного серпня», очевидно, просочилась в пресу, але особливої шкоди це завдати не могло, оскільки королівські коштовності після всіх поневірянь і пригод уже були в безпеці, в надійному сховищі королівського палацу. Зробивши наостанці з мене кілька знімків із Клео на плечі, фотографи вийшли на сходи, і в квартирі знову запанувала тиша та спокій.