Усі засміялись.
— Я всіх-всіх щиро вітаю і сподіваюся, що ми проведемо приємний вечір під знаком королівських регалій.
Ми почаркувалися сухим мартіні. Карін підійшла до мене.
— За вас, Юхане.
І поцілувала мене. Немов крило пташки, торкнулись її уста моєї щоки. Я відчував близькість її тіла, легкий аромат парфумів із запахом літа. А вона дивилася на мене своїми темно-синіми очима, аж чорними вглибині. І я зрозумів: вона теж відчула, як між нами щось виникло.
Звучить банально? Можливо. Але так було. Саме так було того вечора, який скінчився так фантастично.
Всі пожвавішали, і це були щирі, невдавані веселощі. Здавалось, усім полегшало на душі.
— Власне кажучи, дивно, — сказав Андерс за десертом, крутячи ложечку своїми довгими тонкими пальцями. — Дивно, що вони повернули корону, скіпетр і державу. Не розумію. Подолати такі труднощі, навіть убити отого бідолаху антиквара, а потім усе віддати. Результат стількох зусиль, такого ризику.
— Ти ніби розчарований? — холодно поцікавився Бенгт Хеллер. — Радій краще. Тепер нема проблем із твоїм призначенням. Можна мені випити з майбутнім шефом?
Андерс, здавалося, не оцінив жарту, проте машинально простяг свою склянку до Бенгта, чомусь явно не поділяючи загальних веселощів.
— Від політиків на зразок тебе тільки цього й можна чекати, — холодно кинув Андерс.
— Ти це про що?
— А про те, що політикові, крім хисту до слова, потрібні й інші якості. Побазікати — це ми вміємо. І створювати групи, і називати їх «Червоними серпнями» й чортзна-як іще. Але провести спокійно й розважливо таку операцію — тут одним язиком не обійдешся.
— Думаю, їм нема чого нарікати на невдачу, — втрутився до розмови Дік. — Такого зухвалого нальоту в Швеції давно ніхто не здійснював. А що вони повернули вкрадені коштовності, на те можуть бути свої причини, яких ми не знаємо.
— Можливо, — погодився Андерс — Ну, а вбивство? Як ти це поясниш?
— Не знаю. Мене з ними не було. — Дік засміявся. — І вас — теж.
XXII
Карін прикотила столик із содовою водою, льодом та іншим. Центр тяжіння негайно перемістився від обіднього столу до столика з напоями. Тільки Віра Перссон і я сіли на диван під шагалівським півнем.
— Як сумно все це, із Стігом Стрембергом, — тихо сказала вона.
— Ви його знали?
Я був здивований. Не міг зрозуміти, що єднало охайну, по-старосвітському чемну бухгалтерку із Скіпкою — брудним, незугарним типом.
— Стіга? Ще б пак. Дуже добре. Ви ж чули про його минуле? Про його колишні крамниці? Тоді він частенько до нас заходив, та й згодом навідувався. Він знав усіх службовців музею, майже всіх. Просив допомоги у визначенні автентичності картин та срібла. Стіг навіть продавав нам багато речей. Він як мистецтвознавець не був позбавлений навіть своєрідного сумління, так він звичайно казав. Дбав про те, щоб добра річ потрапила краще до нас, ніж до когось іншого, навіть якщо зменшиться його прибуток. Він хотів, щоб витвори мистецтва лишались у Швеції. «Мені на небі віддячиться», — любив він казати. Сподіваюся, йому таки віддячиться. І Андерс, і Бенгт мали з ним справи. Грета теж, я думаю. Адже він був фахівцем із художніх виробів вісімнадцятого століття. Це ж і Гретина галузь, як ви, мабуть, знаєте.
Я кивнув. Це було цікаво. Дещо для мене прояснилося. Скіпка Стремберг знав і Андерса, й Бенгта, й Грету. І, очевидно, не тільки їх, а й решту службовців музею. Отже, між Нюрнберзькою броварнею та музеєм існував зв'язок. Принаймні на приватному рівні. Це потребувало ретельнішого вивчення.
Я підійшов до столика на коліщатках, приніс фру Перссон склянку мінеральної і одійшов до вікна. Грета стояла самотою і дивилась на Старе місто та будівлю ратуші.
— Як гарно, — не обертаючись, тихо сказала Грета. — Напрочуд гарно.
Я з нею погодився.
— Серце Швеції, — підтвердив я. — Звучить як штамп, та так воно і є. У цю пору дня, при цьому освітленні Старе місто, коли дивишся на нього звідси, справді незвичайне.
Вона кивнула.
— Ви були знайомі зі Стігом Стрембергом? — почав я.
— Так, — почулася тиха відповідь. — І дивно те, що він дзвонив мені учора ввечері.
— Дзвонив? Чому ви про це не сказали?
— Бо ніхто не питав, — обернулась вона до мене. Позад нас гомоніли гості, дзвеніли склянки.
— Він подзвонив о пів на одинадцяту, хотів, щоб я прийшла до нього в контору. Сказав, ніби до нього потрапив унікальний срібний кавник. Середина вісімнадцятого століття. Рідкісна робота Мікеля Острема. Він узяв його в заставу під велику позику, а строк закінчився, отож усе було гаразд. Ніякого шахрайства, нічого краденого. Він за це ручився. Він знав, як я цікавлюся старим сріблом, і хотів мені його продати по сміховинно низькій ціні, бо, мовляв, із грішми припекло. Але він просив, щоб я неодмінно прийшла подивитись. Гроші були йому потрібні, щоб віддати якийсь борг, і термін виплати, очевидно, минув.