— Якось усе це заплутано. І надумано.
— І я так вирішила. Тому й не пішла. У мене виникло відчуття, що це тільки причина, що йому треба заманити мене туди за всяку ціну.
— Ви певні, що телефонував Стремберг? Голос його впізнали?
— Думаю, так. Він був не зовсім тверезий, бурмотів якось невиразно. Але ж він завжди говорив трохи хрипким голосом. Та, зрештою, то міг бути й хтось інший…
— Хотів би я знати, хто ж то був.
Але в цю мить нашу розмову урвали. Підійшов Ерік, однією рукою обняв Грету за плечі.
— Так-так, балакаємо про гірку десятиразової очистки, як я розумію?
— Не зовсім. Нам до вподоби м'якші напої. — І я відійшов до столика.
Тепер хвиля відлинула до дивана. Лишився стояти тільки Бенгт. Знову похмурий і сердитий. Він втупився поглядом у Карін, яка сміялася з жартів Андерса.
— Якої ви думки про Стремберга? — обережно запитав я. — Ви ж були знайомі?
— Що ви маєте на увазі?
— Те, що кажу. — Я вкинув у свою склянку кілька кубиків льоду. — Ви знали його?
Він кивнув і подивився на освітлене нічне небо над містом.
— Мабуть, що знав. Так, звичайно.
— Знали його близько?
— Юхане… — Він зазирнув мені просто у вічі. — Ви мені не подобаєтесь. І я думаю, ви нікому тут сьогодні не подобаєтесь. Ви надто цікавий і доскіпливий. Схоже, що ви й надалі в чомусь нас підозрюєте. Мені дуже шкода вас розчаровувати, але ніхто з нас не має до цього ніякого відношення. Ні до Стремберга, ні до короля Еріка. Ніякісінького відношення.
Мені раптом здалося, що він зараз пожбурить у мене склянкою. Але Бенгт засміявся.
— Я скажу вам ще дещо. Учора Стремберг дзвонив мені. Він був зляканий. І просив мене приїхати, хотів повідомити про щось важливе. Мовляв, він знає дещо про крадіжку. Але я запізнився..
— Запізнилися?
— Ere ж. Бо вся вулиця була забита поліційними машинами.
— Про що ви тут шепочетесь? — Андерс із порожнім келихом вернувся до столика.
— Про те, що нікого іншого не стосується, — коротко кинув Бенгт, відходячи.
— Він на диво дружелюбний, наш салонний політик, — з гримасою зауважив Андерс. — Отак воно, Юхане, ти під старість героєм став. Бач, як буває.
— А ти теж знав Скіпку Стремберга? — запитав я ніби між іншим, наче це мене й не цікавило. Просто так запитав, знічев'я.
— Скіпку? А чого ж ні? І навіть добре. А найцікавіше те, що він тільки вчора дзвонив мені. Казав, ніби щось дістав для мене.
— Корону короля Еріка?
— Та ні ж бо. Він знав, що я збираю Хіллестрема, те, що найцікавіше. Адже не всі його картини однаково вдалі. Ну, він подзвонив… Сказав, ніби в нього зараз найкраща з усіх речей Хіллестрема і нам годилося б її придбати. Проте дуже квапив. Одній старій тітоньці, мовляв, негайно потрібні гроші, а вона вважає, що картина має висіти в Національному музеї. Сама вона не побажала до нас з'явитись, а діяла через Скіпку. Він поставив лише одну вимогу. Чи, точніше, та стара. Щоб я зразу ж узявся до цієї справи. Того ж таки дня. Я мав зайти до нього не пізніше одинадцятої вечора.
— І ти був у нього?
— Та ні, не був. Скіпка був п'яний і застуджений. Говорив, ніби каші в рот набрав, я ледве втямив, що він бурмоче. Та й жодна людина, якщо вона при здоровому глузді, не продасть Хіллестрема нижче від справжньої вартості. Певне, він хотів підсунути мені крадене. І я сказав, що мені ніколи, хай, мовляв, прийде в музей наступного дня і покаже свій скарб при денному світлі. У нас є обладнання, з допомогою якого можна як слід роздивитись картину, перевірити, справжня це річ чи підробка. Ультрафіолетове проміння, наприклад. І рентгенівський апарат.
— У який час Скіпка дзвонив?
— Точно не пам'ятаю. Десь близько десятої. Може, трохи пізніше.
— Гей ви, змовники! — гукнула Карін. — Годі стовбичити там зі своїми склянками. Ідіть розважте нас чим-небудь, ви ж світські чоловіки.
Ми з Андерсом поплентались до дивана, а потім заспівали дуетом. Усі дістали неабияку втіху. То був уривок із комедії, що її ми якось дуже давно написали для нашого любительського театру. Правда, і слова, й мелодію ми трохи забули. Але вечір був пізній, настрій чудовий, і публіка сміхотлива. Дуже сміхотлива.