— Дякую вам. А ви сьогодні не бачили кого-небудь, хто б ішов на мансарду?
— Бачила. Години зо дві тому. Я була на кухні — допомагаю тут по господарству. Бачила у вікно Дойну з потворним хлопцем, у нього така велика голова. Вони вдвох піднялися вгору.
— А хто-небудь сходив униз?
— Кроки я чула, але хто спускався, не бачила. Я запізнювалася з обідом. Зустріла на ринку приятельку, трохи побалакали, а час летить швидко. Повернулася близько десятої.
— Крім лікаря і хлопця з великою головою, після десятої більш ніхто не проходив на мансарду?
Жінка на мить задумалася, витерла фартухом руки.
— Ні, ніхто. З кухні все видно. Я завше виглядаю, як чую кроки. Цими самими сходами піднімаються мої хазяї, коли йдуть з роботи.
— Ви тут давно працюєте? — спитав Дід, занотовуючи щось на картку.
— Два роки. Дівчата поселилися пізніше.
— До них часто приходили гості?
— Одного разу був військовий. Більш ніколи я не бачила жодного чоловіка. Дойна не хотіла, щоб до них заходили мужчини.
— А Йоану ви знали?
— Ну аякже? Звісно, знала. Я вчора цілий день плакала, коли почула, що скоїлося.
— Чи ви не пригадуєте, о котрій годині вона повернулася додому позавчора вночі?
— Ні. Я щодня, крім четверга і неділі, лягаю спати о десятій вечора. А в четвер і в неділю я вільна, то до приятельки завітаю, то в кіно піду. Останнім часом Йоана була дуже смутна. Якось після роботи зайшла до мене на кухню, я зварила кави, і ми трохи побалакали.
— А про що ви говорили?
— Та про всякі жіночі справи. Я сказала, що восени поїду додому і вийду заміж, а тоді нехай і вона завітає на тиждень-два, погостює в мене. У нас на селі все є. Я кажу це, а вона раптом як заридає.
— А ви не спитали, чому вона плаче?
— Звісно, спитала, як же не спитати? Але вона не призналася. Встала і пішла нагору. Я слідом за нею. Хіба ж можна залишати її саму в такому стані? Вона впала на ліжко і довго ридала. Я сіла біля неї, погладила її по щоці. Вона сказала тільки, що в неї ніколи не буде своєї сім'ї. А тоді заспокоїлась і лягла спати. Увечері їй треба було ще йти до якоїсь крамниці показувати нові сукні.
Дід зробив позначку на картці і сховав її в кишеню.
— Чи ви не пригадуєте, позавчора ввечері Йоана була вдома сама?
— Так, вона була сама, бо Дойна виїжджала з Бухареста. Я це знаю, бо перед від'їздом Дойна зайшла до мене і сказала, що їде, а вранці я чула в їхній кімнаті кроки. Ось і зараз звідти чути кожен крок.
— О котрій годині ви чули кроки?
— Я встаю о шостій ранку, а господиня виходить з дому о пів на сьому. Коли я вийшла на кухню, почула кроки. Отже, це було відразу після шостої.
— Цікаво, цікаво, дуже цікаво. Коли ви вперше побачили Дойну після її приїзду?
— Учора, за годину чи дві перед вашим приходом, бо я і вас бачила. Ще й дуже здивувалася, бо я ж вам казала — до них не ходять мужчини, як до інших знайомих мені дівчат.
Дід глянув у вікно і побачив у дворі Алексіу. Вийшов назустріч.
— Що, Діду, кепські справи? — спитав капітан, подаючи старому руку.
— Їй уже ніщо не загрожує.
Вони вдвох піднялися на мансарду. Лікар Петрашку збирався йти. Обличчя в нього було спітніле, очі червоні, мов після безсонної ночі.
Дойна лежала на канапі. Губи в неї пересохли, вії тремтіли.
— Товаришу капітан! — до Алексіу підійшов лейтенант-автоінспектор. — Цей товариш, — він показав на Діда, — порушив правила вуличного руху. Довелося скласти протокол. Порушення бачив і товариш капітан Предеску. Можливо, треба записати…
— Займайтеся своїми справами, товаришу, — невдоволено відповів Алексіу і звернувся до Діда:
— Ти знаєш, Камелія Скурту не повідомила тоді в міліцію, що машина знайшлася. У відділенні цього ніхто не пригадує. Можливо, й дзвонила, але заяви не зареєстрували і дали хід повідомленню про викрадення машини. Є ще один варіант: номер телефону був набраний неправильно, і якийсь жартівник відповів, що все гаразд.
— Лікар тут уже не потрібний, — звернувся до Діда Петрашку.
— Ви були дуже оперативні. Дякую вам. До речі, як вийшло, що з'явилися саме ви?
Петрашку витер хустинкою очі, потім куточки губ.
— Я зателефонував на фабрику, зовсім випадково, просто спитати, як вона поживає. Мені відповіли, що вона дома, хворіє. Коли я приїхав сюди, застав її напівзадушеною.
— Як ви гадаєте, що могло статися?
Петрашку стенув плечима.
З ванної вийшов Алексіу й обвів поглядом кімнату.
— Діду, в тебе немає цигарки?
Дід здивувався, що Алексіу просить запалити, але вийняв цигарницю.
— Оце трійло? Ними коняку можна вбити.
Петрашку запропонував свої. Алексіу взяв одну цигарку, клацнув запальничкою.
Увійшов лікар-криміналіст.
— Привіт, колего, — всміхнувся він до Петрашку.
— Привіт, привіт…
— Ви, либонь, не впізнали мене… Я навчався в Клужі, на один курс вище від вас.
— Все може бути, але не пригадую, — відповів Петрашку і сказав Дідові: — Я певний, що буду вам потрібний. Ви знаєте, де мене знайти.
Алексіу спостерігав за лікарем, поки той вийшов на вулицю. Тоді вийняв конверт із двома кишеньками, струсив у першу попіл із своєї цигарки, а в другу висипав попіл, принесений з ванної.
— Швидко в лабораторію! — наказав він сержантові, який супроводжував його. — Результат маг бути готовий сьогодні після обід.
— Усе гаразд, — сказав лікар-криміналіст. — Пульс нормальний, тиск також. Не розумію тільки, звідки в неї летаргія? Спить спокійно, дихає рівно й глибоко. Сліди на шиї з боків, а не біля сонної артерії. Тон, хто її душив, — не професійний убивця. А може, й не хотів її задушити…
— Що ж тоді, Добреску?
— Можливо, спроба зґвалтувати або…
— Чому ти зупинився? Договорюй, — сказав Алексіу.
— Я точно не певний, але припускав, що це було інсценування.
— Нічого собі припущення.
— Ви самі попросили висловитись, інакше б я змовчав.
— Я не просив говорити дурниць, товаришу лікар, — всміхнувся Алексіу і сказав Дідові: — Я послав чотирьох чоловік розшукати його. Квартира замкнена. Шкодую, що ми довго зволікали з арештом… Запобігли б хоч одній неприємності, — кивнув він у бік канапи, де спала Дойна. — Лікарю, ви ще трохи побудьте тут, а ми вийдемо на подвір'я. Сьогодні так сонячно. Раз ми проводимо операцію на місцевості, будемо втішатися її принадами, — пожартував Алексіу і пропустив Діда наперед.
Сержант-зв'язківець у навушниках махнув капітанові рукою.
— Іди сам, Діду. Ти почав цю справу, доводь її до кінця.
По радіозв'язку повідомили, що Вінченціу прийшов додому тридцять хвилин тому. Будинок тримають під наглядом.
Дід подякував, передав навушники сержантові і вийшов із машини.
Алексіу сидів на низькому бетонному мурі. Милувався зграєю голубів, що літали над церквою.
— То що скажеш, Діду? А ти ще нарікав, ніби я доручаю тобі лише легенькі справи. Хоч мені все настільки ясно, що навіть не хочу втручатися. Тим паче і ти певний — її вбив Вінченціу.
— Я цього не сказав, товаришу капітан. Можливо, але точно я ще не певний.
— Того-то мені й не подобається мати справу з детективами, які служили й за старої влади. Вони забагато сумніваються… Поглянь, які чудові голуби! Красиво літають. З дитинства мрію завести хоч кілька птахів. Але як тільки зберуся купити, дружина дарує мені ще одне дитя й умовляє: «Навіщо тобі, Нікуле, голуби, хіба мало дітей? Думай про них». Немає в жінок відчуття простору, жадання польоту. І нас вони приземлюють. Отакі справи, Діду. Щось мене тут непокоїть. Ти звернув увагу на очі лікаря Петрашку? Вони незвичайні. У дитинстві я жив на селі. Щороку до нас приїздили циркачі. Серед них був гіпнотизер. Найчастіше він мене обирав медіумом. Казав, Ідо відчуває, ніби я здатний виконувати всі його команди. І робив зі мною, що хотів. Одного разу батько побачив, як я сплю, а на грудях у мене камінь завбільшки з млинове коло. Він мене так відлупцював — досі пам'ятаю. Батько не знав, що напередодні я спав під удвічі більшим каменем! Ще й на зароблені гроші купив йому цигарок. І в цього лікаря такі самі очі. Я не міг дивитися на нього. Але ж як літають голуби! Особливо білий…