– Я довіку вам буду вдячна, – сказала жінка.
На сходах вона зустріла високу вправну жінку, яка несла склянку з жовтуватим пінним напоєм.
– Що ж, міс Бауерз, їдете до Європи?
– Так, місіс Робсон, а що?
– Така чудова поїздка!
– Так, гадаю, вона буде приємною.
– А ви раніше вже були за кордоном?
– О, так, місіс Робсон. Торік восени я була в Парижі з міс ван Скайлер. Але ще ніколи не була в Єгипті.
Місіс Робсон на мить завагалася.
– Сподіваюся, що не виникне… жодних проблем.
Проте міс Бауерз відповіла своїм звичним тоном:
– О, ні, місіс Робсон, я про це подбаю. Я завжди дуже пильна.
Але поки місіс Робсон повільно спускалася сходами, з її обличчя не сходила легка тінь.
Х
У власному кабінеті в центрі міста містер Ендрю Пеннінґтон розбирав пошту. Раптом його рука стислася в кулак і гучно гепнула по столу. Обличчя чоловіка побуряковіло, а на чолі з’явилися дві великі жилки. Він натиснув кнопку дзвінка на своєму столі, і з швидкістю, гідною похвали, з’явилася елегантна стенографістка.
– Скажи містеру Рокфорду, хай підійде сюди.
– Так, містере Пеннінґтон.
Через кілька хвилин Стерндейл Рокфорд, партнер Пеннінґтона, увійшов у кабінет. Чоловіки були в дечому схожі: високі, худорляві, з волоссям, що почало сивіти, і гладко поголеними обличчями.
– Що трапилося, Пеннінґтоне?
Пеннінґтон глянув на нього з-під листа, який перечитував, і сказав:
– Ліннет одружилася…
– Що?
– Ти почув, що я сказав! Ліннет Ріджвей одружилася!
– Як? Коли? Чому ми про це не чули?
Пеннінґтон подивився на календар на своєму столі.
– Коли вона писала цей лист, то ще не була одружена. Але зараз вже одружена. Це сталося вранці четвертого. Тобто сьогодні.
Рокфорд опустився на крісло.
– Оце так! І без попередження. Хто той чоловік?
Пеннінґтон знову повернувся до листа.
– Дойл. Саймон Дойл.
– Хто він такий? Чув про нього?
– Ні. Вона небагато написала… – Чоловік пробіг очима рівний гарний почерк. – Мені здається, вона щось приховує… Але це не має значення. Суть у тому, що вона одружена.
Чоловіки зустрілися поглядами. Рокфорд кивнув.
– Це треба добре обдумати, – тихо сказав він.
– Що нам із цим робити?
– Це я тебе питаю.
На мить обоє замовкли.
Тоді Рокфорд запитав:
– Маєш якийсь план?
Пеннінґтон повільно відповів:
– «Нормандія» відпливає сьогодні. Хтось із нас може вирушити.
– Ти божевільний! Це твоя блискуча ідея?
Пеннінґтон почав:
– Ті англійські адвокати… – і замовк.
– І що з ними? Ти ж не поїдеш їх переконувати? Ти божевільний!
– Я не пропоную, щоб ти… чи я… відправилися в Англію.
– То в чому твій задум?
Пеннінґтон розгладив лист.
– Ліннет їде в Єгипет на медовий місяць. І буде там якраз місяць, якщо не більше.
– Єгипет… І?
Рокфорд на хвилину задумався, потім підвів голову й зустрівся поглядом з партнером.
– Єгипет, – повторив він, – ось твоя ідея!
– Так, випадкова зустріч під час подорожі. Ліннет і її чоловік… атмосфера медового місяця. Це можна провернути.
Рокфорд трохи сумнівався.
– Ліннет метикувата… але…
Пеннінґтон спокійно сказав:
– Гадаю, є й інші способи владнати це питання.
Їхні погляди знову зустрілися. Рокфорд кивнув.
– Добре, старий.
Пеннінґтон подивився на годинник.
– Хто б із нас не їхав, треба поспішати.
– Їдь ти, – відразу сказав Рокфорд. – Ти завжди мав вплив на Ліннет. «Дядько Ендрю». Те, що треба!
Пеннінґтонове обличчя посерйознішало.
– Сподіваюсь, я зможу все владнати, – промовив він.
– Ти мусиш це владнати. Ситуація критична, – відказав його партнер.
ХІ
Вільям Кармайкл звернувся до високого довгов’язого юнака, який відчинив двері й запитально глянув на нього:
– Поклич містера Джима, будь ласка.
Джим Фанторп увійшов до кімнати й запитливо поглянув на свого дядька. Старший чоловік підняв на нього погляд, кивнув і крякнув:
– Угу, нарешті.
– Ви мене кликали?
– Просто глянь на це.
Юнак сів і потягнув до себе стос паперів. Старший спостерігав за ним.
– Ну?
Відповідь не змусила чекати:
– Щось це підозріло, сер.