Старший партнер фірми «Кармайкл, Грант і Кармайкл» знову характерно крякнув. Джим Фанторп перечитував лист, який щойно прибув авіапоштою з Єгипту:
«…Якось дивно писати діловий лист у такий день. Ми провели тиждень у готелі “Менахауз” і з’їздили до Файюма. Післязавтра попливемо теплоходом по Нілу до Луксора й Асуана, і, можливо, аж до Хартума. Сьогодні вранці ми пішли в агентство Кука по квитки, і кого першого я там зустріла? Мого американського опікуна Ендрю Пеннінґтона. Здається, ви бачилися з ним два роки тому, коли він приїжджав до мене. Я навіть не знала, що він у Єгипті, а він не знав, що там я. Він навіть не знав, що я одружена! Лист, у якому я писала про шлюб, мабуть, його не застав. Власне, він теж плистиме тим же пароплавом по Нілу, що й ми. Оце так збіг! Дякую за все, що ви зробили, попри вашу зайнятість. Я…»
Юнак саме збирався перегорнути сторінку, коли містер Кармайкл забрав у нього лист.
– Це все, – сказав він. – Решта не має значення. Ну, що думаєш?
Його небіж на мить замислився, а потім сказав:
– Що ж, гадаю, це не збіг.
Дядько схвально кивнув.
– Хочеш поїхати до Єгипту? – гаркнув він.
– Вважаєте, це необхідно?
– Думаю, не варто гаяти час.
– Але чому я?
– Подумай, хлопче, добре подумай. Ліннет Ріджвей тебе не знає, як і Пеннінґтон. Якщо вилетиш літаком, можеш встигнути.
– Мені… мені це не подобається, сер. Що я зможу вдіяти?
– Уважно за всім спостерігай. Нашорош вуха. Думай, якщо маєш чим. А при необхідності – дій.
– Мені це зовсім не подобається.
– Хай так, але ти повинен це зробити.
– Це… так необхідно?
– Я впевнений, – сказав містер Кармайкл, – для нас це життєво важливо.
ХІІ
Поправляючи тюрбан з місцевої тканини, яку вона огорнула довкола голови, місіс Оттерборн роздратовано буркнула:
– Я справді не розумію, чому нам не поїхати до Єгипту. Мене вже верне від Єрусалима.
Оскільки її дочка промовчала, вона додала:
– Можеш хоча б відповісти, коли я запитую.
Розалі дивилася на фотографію в газеті. Під нею був підпис:
«Місіс Саймон Дойл, до заміжжя добре відома як світська красуня Ліннет Ріджвей. Містер і місіс Дойли проводять відпустку в Єгипті».
– Мамо, то ти хочеш поїхати до Єгипту? – спитала Розалі.
– Так, хочу! – гаркнула місіс Оттерборн. – Я вважаю, що до нас тут безцеремонно ставляться. Моя присутність тут – це реклама для них, мені мали б дати спеціальну знижку. Коли я натякнула на це, вони повелися нахабно, дуже нахабно. Я сказала їм усе, що я думаю.
Дівчина зітхнула:
– Усі місця дуже схожі. Я б звідси поїхала просто зараз.
– А сьогодні, – продовжувала місіс Оттерборн, – управитель нахабно мені заявив, що всі номери заброньовані заздалегідь, тож ми повинні виселитися через два дні.
– Отже, ми змушені кудись виїхати.
– Не обов’язково. Я ще можу поборотися за свої права.
– Думаю, з таким успіхом можна поїхати до Єгипту. Яка різниця, – пробурмотіла Розалі.
– Звісно, це ж не питання життя і смерті, – сказала місіс Оттерборн.
Але тут вона помилялася, це справді було питання життя і смерті.
Частина друга
Єгипет
Розділ перший
– То Еркюль Пуаро, детектив, – сказала місіс Аллертон.
Разом із сином вона сиділа на яскраво-червоних плетених кріслах перед готелем «На бистрині» в Асуані. Вони спостерігали за двома постатями, що віддалялися, – невисоким чоловіком у білому шовковому костюмі та високою стрункою дівчиною.
Тім Аллертон на диво неспокійно совався в кріслі.
– Той кумедний чоловічок? – невпевнено запитав він.
– Той кумедний чоловічок!
– Що він, чорт забирай, тут робить? – допитувався Тім.
Його мати засміялася.
– Любий, схоже, ти надто схвильований. Чому чоловікам так подобаються злочини? Я ненавиджу детективні романи й ніколи їх не читаю. Але не думаю, що мсьє Пуаро тут з якимось прихованим мотивом. У нього вдосталь грошей і, гадаю, він просто насолоджується життям.
– Схоже, він тут кинув оком на найкращу дівчину.
Місіс Аллертон трохи схилила голову набік, спостерігаючи, як віддаляються постаті мсьє Пуаро і його компаньйонки.
Дівчина поруч із ним була вища дюймів на три. Мала гарну ходу, йшла ні сковано, ні сутулячись.