– А ти стільки всього встигла за цей час! Багато працювало архітекторів чи кого там?
– Троє.
– І що за люди ті архітектори? Здається, я ніколи з ними не стикалася.
– Дуже милі. Але, як на мене, іноді надто непрактичні.
– Дорогенька, ти швидко з цим упораєшся. Ти сама практичність.
Джоанна взяла низку перлів з туалетного столика.
– Гадаю, вони справжні. Так, Ліннет?
– Звичайно.
– Я знаю, це «звичайно» для тебе, люба, але не для більшості людей. Їх сприймуть за культивовані[2]чи навіть за біжутерію з «Вулвортсу»[3]. Люба, перли справді неймовірні, так вишукано підібрані. Мабуть, коштують цілого статку!
– Думаєш, їх носити надто вульгарно?
– Ні, зовсім ні, це ж натуральна краса. Яка їхня вартість?
– Близько п’ятдесяти тисяч.
– Це ж купа грошей! Не боїшся, що перли можуть вкрасти?
– Ні, я їх постійно ношу, і, крім того, вони застраховані.
– Ти ж мені дозволиш їх поносити до обіду, чи не так, любонько? Мені аж дух перехоплює!
Ліннет розсміялася.
– Звісно, якщо хочеш.
– Знаєш, Ліннет, я таки тобі заздрю. У тебе є все. У двадцять років ти сама собі господиня, при грошах, вродлива, з чудовим здоров’ям. А на додачу розумна! Коли тобі стукне двадцять один?
– У червні наступного року. Я організую шикарну вечірку в Лондоні на честь повноліття.
– А потім вийдеш заміж за Чарльза Віндлзгема? Усі ті жахливі писаки-пліткарі вже так цього чекають. А який відданий тобі Чарльз.
Ліннет знизала плечима.
– Не знаю. Я поки не хочу ні за кого заміж.
– Тут ти, любко, маєш рацію! Після шлюбу все зовсім не так, еге ж?
Раптово зателенькав телефон, і Ліннет підійшла до нього.
– Алло? Алло?
Їй відповів дворецький:
– Міс де Бельфор на лінії. Вас з’єднати?
– Бельфор? Так, звичайно, з’єднуй.
У слухавці щось клацнуло й почувся голос – нетерплячий, м’який, трохи захеканий:
– Алло, міс Ріджвей? Ліннет!
– Джекі, люба! Сто років тебе не чула!
– Знаю. Це жахливо. Ліннет, страшенно хочу з тобою зустрітися!
– Любонько, ти не могла б сюди під’їхати? Хочу показати тобі свою нову забаву!
– Це я й хочу зробити.
– Тоді негайно сідай у потяг чи машину.
– Гаразд, я приїду. У старому пошарпаному двомісному автомобілі. Купила його за п’ятнадцять фунтів. Часом їздить прекрасно, але примхливий. Якщо я не встигну до полуденного чаю, значить, авто капризує. Бувай, солоденька.
Ліннет повісила слухавку й попрямувала до Джоанни.
– Це давня подруга Жаклін де Бельфор. Ми вчилися разом у школі при монастирі в Парижі. Жахливо невезуча особа. Її батько був французьким графом, а мати – американка, з Півдня. Батько втік з якоюсь жінкою, а мати втратила всі свої заощадження під час кризи на Волл-стрит. Джекі залишилася зовсім без грошей. Не знаю, як їй вдається триматися на плаву впродовж останніх двох років.
Джоанна полірувала свої яскраві криваво-червоні нігті, скориставшись подушечкою з набору для манікюру своєї подруги. Потім схилила голову набік, прискіпливо оцінюючи результат.
– Любко, – протягнула вона, – хіба це не надто виснажливо? Якщо в моїх друзів трапляється якесь нещастя, я відразу ж відмовляюся від них! Може, це й безсердечно, але рятує від стількох неприємностей! Вони постійно хочуть позичити грошей або відкривають кравецьку майстерню, і тоді треба купувати в них жахливий одяг. Або ж вони розмальовують абажури чи шарфи в техніці батик.
– Тож якщо я втрачу всі гроші, ти наступного дня мене покинеш?
– Так, люба, звісно. У нечесності мене не звинуватиш. Мені подобаються лише успішні люди. І зауваж, такі майже всі, просто багато хто не хоче цього визнати. Вони кажуть, що «більше не можуть терпіти Мері, Емілі чи Памелу. Проблеми зробили її такою озлобленою та своєрідною, бідолашна!».
– Джоанно, ти така жорстока!
– Ні, я просто меркантильна, як і всі.
– Я не меркантильна!
– Зі зрозумілих причин! Тобі не обов’язково бути корисливою, коли приємні американські опікуни середнього віку щокварталу виплачують тобі величезне утримання.
– Але ти помиляєшся щодо Жаклін, – запевнила Ліннет. – Вона не п’явка. Я хотіла допомогти їй, але вона не дозволила. Вона збіса горда.
– Чому ж вона так поспішає тебе побачити? Б’юсь об заклад, їй щось потрібно! Почекай – і побачиш!