Принцеса поділяла всіх людей на людей царської крові і священиків. Інші — не існували для неї. То було щось таке, як коні, осли, чи й ще нижче — черва. Тому Берладника з перших днів залічено до наближених, Дуліба чи й помітила. Він відплатив їй у день відплиття, коли на останньому прийомі сказав імператорові Мануїлу:
— Веземо найбільший ваш дар — жону для великого князя київського. Наважуся нагадати, однак, сказане вашим поетом при зашлюбинах жони для вашої імператорської величності: «Всі знаємо, що чоловік переважає жінку, отож та сама відповідність повинна бути застосована і до взаємин між двома державами». Ви даєте жону, Русь — чоловіка. Не мої то слова — поета вашого Продрома.
— Чи слід згадувати слова якогось нікчемного чоловіка? — зневажливо всміхнувся імператор, а всі ромеї неприязно подивилися на Дуліба, невіста ж уперше зауважила його і мовби аж злякалася цього мовчазного, але, як видно, розумного і гордого чоловіка.
Пливли довго й повільно. Ромейка вередувала, веліла щоразу приставати до берега; коли за Дунаєм з'явилися в їхньому супроводі берладники, Ірина захотіла, щоб влаштовувано для неї ігрища, бої, лови, часто читала книги про любов, прикликаючи до себе князя Йвана, а заодно і Дуліба, щоб той пояснював Берладникові деякі місця, важкі до зрозуміння. Щоранку слуги збирали росу для вмивання принцеси, руки вона завжди мала в перчатках, обливалася пахощами, натиралася мазями й маслами, одягнена була в шовки, їла не руками, а золотими штрикачками.
Звикла до придворного поклоніння, до зальотів, до нестримності у вдоволеннях, принцеса досить відверто виявляла свою прихильність до Берладника, мабуть, вважала вона, що князь київський ще незвичайніший за цього одягненого в усе червоне красеня, бо ж не міг він вибрати посла, який перевищував би його своїми мужськими гідностями.
Забуваючи про свою перезрілість, розігріта вином, а ще більше уявою, вдавалася вона при Берладникові та Дулібові до голосних думань про те, як відбудеться її весілля в Києві:
— Дзвенять труби й органи, лунають солодкі пісні, довкола веселощі, сміх і радість; квіти й лавр, килими й влаттії стелються по землі; на стінах парча, золото, срібло, столи накриті, постелі під покривалами, палати прибрані й обкурені фіміамом, поварні повні наїдків, слуги зготовлені — між ними безліч вродливих дівчат. На дворі йде турнір, у портиках і на гульбищах багато лицарів, жон. Приносять вина, солодощі, плоди. Пташки співають у клітках, стрибають олені, сарни, лані, в садах бігають гончі, агарянські собачки рідкісної мализни ніжаться на руках у дам, по столах походжають папуги, літають соколи, кречети, яструби, коло дверей зготовлено засідланих коней, всі двері навстіж, в палатах стольники дають лад усьому; гримлять водограї, знову звуки труб — і жених іде зі своїм почтом, а жони приводять невісту і садовлять за стіл. Розмова про любов і веселощі. Невіста мовчазна.
Після всього муж веде молоду жону на шлюбне ложе під пологом, на ньому зорі, сонце, місяць із золота, по краях світять чотири рубіни, перина обтягнена небаченою тканиною з риб'ячої шерсті, всілякі звірі, облямовані виноградною лозою, гілки в неї з перлів, листя з самоцвітів. «Я той, кого привела сюди твоя краса», — це каже він.
А Долгорукий тим часом забув не те що про шлюбне ложе з нестримних марень ромейської царівни — не відав уранці, де прихилить голову вночі, бо втратив Київ, втратив, здалося, все, не мав ні лодьї пристанища, ні коню поігрища, лишилися йому тільки надії.
Слав гінців назустріч Володимирку Галицькому, який ішов десь на запомогу. Сини Андрій, Борис, Гліб приєдналися до галицького князя, і вже тут Ізяслав зрозумів, що не всидить у Києві, не встигне натішитися віднайденим столом; він випросив, хоч і малу, дружину в стрия В'ячеслава, навзамін знову поставивши князя на своє місне, покликав орду берендеїв і мерщій виступив проти Володимирка. Однак берендеї, ще й не забачивши супротивника, завернули коло річки Уші своїх коней і втекли. Кияни ж сказали Ізяславу простіше і відвертіше:
– Їдь собі, князю, геть!
Ізяслав з вірними дружинниками кинувся в город, але тільки для того, щоб побачити, як кияни перевозять на лодьях дружину Долгорукого. Навіть вірність воєводи Мостовика не знадобилася Ізяславу. Юрій просто обійшов міст, як робив те вже не раз.
Вночі Ізяслав знов утік до угорського Гейзи, одруженого з його рідною сестрою Єфросинією. Там проситиме помочі, приведе до Києва десять тисяч угрів і знов сяде на великокнязівський стіл аж на три роки, до самої своєї смерті.
Але те станеться згодом. А Київ знову вітав Долгорукого, хоч тепер Юрій не входив у браму босий, а в'їздив на буланій кобилі, був у золоченому панцирі, мав позад себе дружину, всю в залізі; а в іншу браму Києва вже зготовлявся в'їхати князь Володимирко. Присадистий, квадратнокамінний, весь у кошлатому золотистому зарості. А між тим заростом двоє хитрих і хижо-метких очей. Ті очі вмить визирили всі багатства київські, пишноту Софії, золото й срібло Печерської обителі, де князі молилися для скріплення дружби; визирили Володимиркові очі й мідявоволосу княжну Ольгу, і галицький князь одразу цмокнув:
— Гарна мені невісточка!
Коли ж Юрій змовчав, Володимирко сказав уже навпростець:
— Віддай, князю, дочку свою за мого Ярослава.
— А ось ми поспитаємо її саму, — обійняв Долгорукий доньку. — Чуєш, доню?
— Не чую! — відрізала Ольга.
— Князь Володимирко просить віддати тебе його синові Ярославу.
Жінки завжди виказують високу гідність своєї статі, не нагадуючи про власні права, бо й так упевнені, що природа наділила їх правом найвищим: дарувати нове життя світові. Ольга, хоч ще далека від сеї думки, збунтувалася на саму спробу зазіхнути на її незалежність, отже, права.
— Не хочу!
Володимирко став мовби ще присадистішим, так ніби вгрузав у землю від образи.
— Князю, — нахмурено промовив до Юрія. — Чи гоже дітям втручатися в такі високі справи?
– Єдина мені донька зосталася. Тому й спитав її. Але не зважай, князю. За високу честь вдячний і я, і княжна Ольга.
— Ніколи! Князю-отче, ти не зробиш цього! — зашепотіла до батька Ольга. — Ти… Я… Коли так, то я… Скажу князеві Йвану!.. Він не дасть мене!
— Який князь Іван? — спалахнув Володимирко. — Берладник блукливий? Вельми прикро мені, князю…
Та розмова, що почалася так урочисто, мало не розсварила назавжди двох князів. Ольгу було відіслано, і вже без неї Долгорукий зговорився з Володимирком про шлюб, але галицький князь заявив, що він і його єдиний син, спадкоємець галицького столу, повинні мати певність як у чистоті замірів, так і в тілесній чистоті невісти, для чого з Галича вимушені будуть прислати стару, досвідчену в таких справах жону, яка б здійснила належні оглядини молодої княжни.
По тому Володимирко відступив у свою землю, по дорозі обдерши Юріїв город Мичеськ так, що мичани змушені були виймати в жінок срібні сережки з вух, щоб відкупитися й порятувати город од руйнування й пожоги.
А до почайнинської пристані вже підпливали лодьї з Константинополя; і з червоної, передньої, по містку, встеленому килимами, сходила білотіла, оката царівна в шовках і парчі, напахчена і замріяна. Золоті верхи церков Києва, строкаті натовпи людські на березі, збройна дружина в лискучих панцирях — все звеселяло серце Ірини; сходячи в супроводі Берладника та Дуліба з лодьї, царівна шукала поглядами того, до кого пливла так далеко хотіла бачити мужа, який перевершив би в усьому князя Івана; розгублено металася очима по лицях бородатих, вусатих, безвусих, шукала серед вершників, серед тих, хто стояв поперед усіх, вгадувала по одягу; коли ж ступив до неї старий, довгошиїй, худорлявий чоловік, зодягнений у просту лляну сорочку, в білі порти й грубі чоботи, простоволосий, беззбройний, без жодних ознак багатства, коли промовив до неї щось по-грецькому і коли збагнула вона, що то і є великий князь київський, її муж, а вона — його жона, принцеса зойкнула і зомліла. Берладник устиг підхопити її, Дуліб, для якого стали звичними вибрики царівни, дав їй щось понюхати, Ірина спам'яталася, але вчепилася за руку Берладникові з такою силою, що не помогли ніякі слова, ніякі вмовляння.