Цей князь умів злагіднювати людські серця. Навіть жона звикла до Юрія, звикла до його непосидючості; останнього з чотирьох народжених Долгорукому синів народила серед зими, в час полюддя, і на тім місці князь одразу заклав город Дмитров, бо син при хрещенні одержав ім'я Дмитра, по-слов'янському ж названо його було Всеволодом.
Двадцятого березня року одна тисяча сто п'ятдесят п'ятого кияни знову з великою урочистістю відчинили брами свого города для Юрія Долгорукого.
І знову Юрій забув про ворогів. Вірив: утримати всю землю можна лиш добрістю і доброю волею. Хіба не велів різьбити на суздальських соборах звірів, птахів, буйноквіття, аби підтримувати в серцях людей дух вільності, закорінений в них од народження?
Князь Андрій не володів таким терпінням, як його отець. Вночі приїхав з Вишгорода, куди посадовив його Долгорукий, попросився до великого князя на розмову; коли ж Юрій подивувався такій нагальності, Андрій об'явив йому, що не хоче далі сидіти отут і вже сеї ночі повертається на північ, у свій Володимир.
— Києва зблизька не одолієш, отче, — мовив князь Андрій. — Треба братися здалеку.
— Я йшов сюди здалеку. Ціле життя своє. Шістдесят літ.
— А тепер утікай від нього, бо пропадеш. Київ — як жінка. Солодка, як мед, і небезпечно невидима, як сіть. Обплутає — і пропадеш.
— Виплутаюсь, князю. На те живу. Коли ж хочеш піти звідси — не затримаю. Бережи братів своїх менших — ось що скажу тобі.
— Хотів просити тебе, отче.
— Проси.
— Дозволь узяти з Вишгорода ікону Божої Матері. Писав її сам апостол Лука. В Києві святинь безліч, Заліська земля має самі будування, святинь не має.
— Будування — ото й святині. Та коли хочеш — бери Богоматір.
Швидко їхав князь Андрій з іконою від Києва, та ще швидше летка чутка, ніби ікона чудотворна, ніби зцілює калік і недорік, ніби творяться чудеса по путі.
Всіма забуті княжі виродки Льоп і Шльоп, які давно жили в мирі, один вдаючи сліпого, а другий безногого, кинулися втікати, щоб та ікона не зцілила випадком і їх.
Але як утікати, коли один сліпий, а другий кривий? Тоді кривий сів верхи на сліпого, себто Шльоп — на Льопа, чим бодай трохи відновилася справедливість, порушена щодо Шльопа колись князем Ізяславом. У кривого були очі, у сліпого — ноги. Так і вдарилися навтьоки. Але ікона їх наздогнала і зцілила. І вони втратили той кусень хліба і горнятко каші, що мали за своє вигадане каліцтво.
Тоді, недовго думаючи, кинулись до Києва, пробилися до князя Юрія, щоб узяти з нього викуп за вість. Про що? А про те, як його син Андрій тайкома вивіз з Вишгорода ікону Матері Божої.
Юрій посміявся, але заплатив. Бо треба платити за все, що тобі може пригодитися.
Виродків звелів викинути з Києва, щоб не принесли вони нещастя.
Однак нещастя не треба було приносити. Воно було в Києві, жило в ньому, ховалося до часу, ждало слушної години.
Войтишич жив далі, безглуздо, уперто, на зло всім, немов шашіль у дереві; довкола нього вже й не зоставалося нікого, всі повтікали від Долгорукого або повмирали; зостався ігумен Ананія; зостався вічний, як і Войтишич, воєвода Мостовик та ще восьминник Петрило, який щосили намагався перейняти у старого воєводи вміння переметуватися від одного князя до іншого і, як виказували події, робив це вельми успішно. Войтишич уже ніде не показувався, забував, у які двері виходити, але тримався свого. Стрічав гостей у гридниці, засльозено поблимував на них, тонким зривистим голосом скаржився:
— Зітхаю без кінця і проливаю сльози обома оками, будь воно прокляте. Старі люди легко дратуються і тяжко вспскоюються, скоро вірять і пізно зневіряються, чіпкі в житті й жадібні до всіх, печальні й сварливі, будь воно прокляте, схильні до розбалакувань і не люблять слухати, прославляють предків і ненавидять сучасників, воздихають і тривожаться, хворіють і коченіють, будь воно прокляте! А Долгорукий ще живе, ігумене?
Ананія мовчки зітхав. Петрило совався на лавці, нетерпеливилося йому щось бовкнути, але теж мовчав. А Мостовик буркав собі в вуса:
— Гарно, гарно!
— Нічого й гарного, будь воно прокляте, поки й не діждуся! — вигукував Войтишич.
Діждався-таки ночі, коли ігумен Ананія привів з собою чоловіка в чорній хламиді, з лиховісно чорними очима. Чоловік мовчки поставив на стіл перед Войтишичем кедрову скриньку, відступився в темряву, звідки поблискував своїми перлистими очима Петрило; Ананія почав був своє: «Як був я в Антіохії», але воєвода не дав йому докінчити.
— Знаємо, де ти був, ігумене. Хто сей чоловік?
— Сирієць. Знається на справі.
— Хай каже.
Сирієць підступився до столу, відкрив скриньку, сяйнуло скло різнобарвне, аж Петрило посунувся ближче, бо скло — то багатство, а в цьому склі поза тим — ще й могуття.
— Що там?
Сирієць швидко заговорив, слухав лиш Ананія, щоб витлумачити його слова.
— Ну? — знетерпеливився воєвода.
— Має отрути всякі.
– Інакше чого б і забирався в таку даль?
— Ось у цій посудині — цим можна отруїти воду в криниці.
— Будь воно прокляте! Хіба знаття, звідки питимеш узавтра. Ще?
– Є отрута для ножа. Мати перського царя Ксеркса отруїла свою невістку так. Різала птицю собі, тоді тим самим ножем розрізала для невістки, ледь пересунувши лезо. На лезі — страшна отрута. Смерть негайна!
— Будь воно прокляте! Різнеш — та собі. Ще?
– Є отрута для садів. Нашмарувати яблука чи груші. Чоловік зірве, з'їсть і помре.
— Весна, які тобі яблука, будь воно прокляте. Ще?
– Є отрута, од якої чоловік зсихається. Рік і два сохнутиме, а тоді вмре.
— Всі вмремо так, будь воно прокляте! Ти вже, ігумене, зсохся на скіпку, в тебе й чоловіцьке, видати, зісохлося. Ще?
– Є отрута прихована. Чоловік їсть, п'є, йде додому, а там починається в нього. Вмирає мовби од об'їдання, рве йому нутрощі, вивертає душу. Для цього до отрути додається порошок з засушених шкірок, зідраних з мишенят-голоцмоників…
— Тьфу, гидота, будь воно прокляте! Петриле, бери! Ото й воно. Піди до князя, кайся, плач, заманюючи на учту, поки він тут без жони та дітей. Бо припливе ж скоро?
— Пливе від Смоленська княгиня з синами. Не хотіла, поки малий був Всеволод, боялася застудити, кволий, казали…
— Хай живе, будь воно прокляте! Всі живуть. Несамовитіють, гасають назад і вперед по дорогах і через перепони, забираються на гори, перелазять через камінь, прокладають путі через провалля, проникають в ущелини, рищуть по надрах землі, в пучині морській, по незвіданих ріках, по чащах лісових, по непрохідді болотянім, підвертають себе вітрам і дощам, грому й блискавиці, хвилям і бурям, обвалам і безодням, а все навіщо, будь воно прокляте!
В неділю Петрило скликав учту задля князя Юрія. Може, радуючись прибуттю княгині з синами, що вже за день-два мала допливти до Києва? А може, навмисне вибравши середину травня — пору, коли в Києві дерева одягайся листом, відступилися весняні води Дніпра, Десни, Почайни і щедро зазеленіли луки? Все радіє довкола — і ти радієш і хочеш гукнути світові: «Живу!»
Вони терпляче ждали дня для завершення свого чорного заміру, відтягували, аби відвести від себе підозру, але й не забували про відплату Долгорукому, бо штовхала їх до того ненависть. Ненавиділи його за те, що жив і поки жив. Хоч нічого не заподіяв злого нікому з них, був терпеливий і нерозумно-добрий, вони не мали спокою, поки Долгорукий живе, поки він на цій землі й на цьому світі, поки їздить серед розкричаних натовпів чорного люду, поки змішується з тим чорним людом. Був загрозою їхньому походженню, їхньому становищу, їхнім багатствам, їхній криводушності, самому існуванню їхньому. Заприсягайся звести його з світу, поклали обмовити, оклеветати, зганьбити перед історією.
Щедрий душею Долгорукий ладен був помиритися з кожним і найбільше боявся заподіяти людині зло.
Не мусив би йти до Петрила, пам'ятаючи, як той ще вчора зраджував його, перекидаючись до Ізяслава щоразу, може, й колотячи киян тоді при В'ячеславі, але хотів усе віддати забуттю, прагнув відродити в собі чуття вдячності до колишнього дружинника за те, що той порятував його від смерті. А ще — радувався скорій зустрічі з малими синами. Отож і пішов на учту до восьминника, який просив князя з сльозами, каяттям, заприсягався в вірності й любові такій великій, що й не знайдеш у Києві більшої.
В поведінці догідливість, а на умі — вбивство. Аби ж знати!
Учта вдалася на славу. Громило виголосив притчу про чоловіка, який, не маючи змоги бити осла, бив сідло; тоді Петрило, плачучи й падаючи на коліна перед Юрієм, крутячи бульками, як євнух, вже вкотре нагадував про свою стрілу, яку пустив для порятування князя; і Долгорукий ще раз об'явив усім про свою вдячність; їли й пили до пізньої ночі; тоді згадав князь про вірного свого Вацьо і попросив заспівати оту давню й улюблену, про князя Івана: