Все це Дуліб оглянув миттю, впівока, бо й оглядати, власне, тут не було чого, водночас він оцінив усі вигоди цього усамотненого місця для своєї незвичної справи, тому, коли в дверях став ігумен монастиря отець Ананія, довірений великого князя вже знав твердо: вони з Іваницею пробудуть тут саме стільки, скільки треба для викінчення завдання, ще й не початого.
Ігумен пасував до цих білих, чистих і тихих покоїв, а не до того дикого каміння, понавергуваного між зелено-золотих київських дерев на монастирській садибі. Був маленький, худий, як скіпка, білотілий, білорукий, мав дбайливо підстрижену бороду; все в ньому так і сяяло чистотою і вимитістю, на новісінькій чорній рясі гарно лежав золотий, з самоцвітами хрест на золотому ж ланцюгу; складалося враження, ніби перед Дулібом і не ігумен монастиря, цієї обителі бідності, молитов і зітхань, а високий ієрей церкви. Ігумен підняв маленьку кволу руку чи то для благословення, чи, може, навпаки, щоб гнати непроханого гостя, але Дуліб так само, як перед цим ченця, хотів не допустити до мови отця Ананію і вже розкрив рота, щоб повідомити йому все про себе, та цього разу проворніший виявився господар.
— Сказано вже, — якось ніби гидливо промовив ігумен і скривив губи, — знаю, що послані великим князем. Але ж коні…
— Потрібні нам будуть тут, — твердо сказав Дуліб, зненавидівши ігумена за саме тільки скривлення його губ і насилу гамуючи бажання вдарити його в обличчя десятком страшних запитань, на які в того не могло бути відповідей.
— Не відаю тільки, — знов почав був ігумен і знов перехопив його мову Дуліб.
— Звуся Дуліб, лікар прибічний у великого князя Ізяслава, товариш мій — Іваниця.
— Слуга, — уточнив ігумен.
— Товариш, — твердо повторив Дуліб, — а також помічник у моїй справі.
— Тут лікують душі, а не тіло, — нагадав ігумен, так само не сходячи з порога і, отже, ще не визначаючи свого ставлення до посланців.
— Не для лікування послано нас, — мовив Дуліб. — Пройти маємо по сліду смерті, що сталася тут.
— Не тут, — знов скривився неприємно ігумен. — У Києві.
Дуліб підійшов до нього, насунувся своєю важкою постаттю.
— Хіба монастир не Київ? — спитав тихо.
— Тут тільки дерева ростуть швидко й легко, як у Києві, — була відповідь.
— А пороки?
Цим Дуліб уже відверто натякав на спровиненість монастиря, а то й самого ігумена, в тому великому злочині, що стався в Києві, натякав, може, й передчасно і навіть всупереч своєму, сказати б, повільно-спокійному узвичаєнню, але занадто вже пиховито тримався ігумен Ананія і квапився виказати свою зневагу до княжого лікаря. Зневаги ж Дуліб не терпів ні від кого.
Ось так і стали вони один перед одним: вперше зустрілися, а вже вороги до самої могили, вороги закляті, запеклі, а ще безпричинні. Просто кожен мав якесь становище в житті й повинен був його по-своєму боронити, а вже звідси неухильно народжувалася ворожнеча. То нічого, що обидва служили тому самому князеві. Власне, сам князь і спричинився до їхньої сутички, він не подумав, як то не гаразд посилати одного свого слугу, скажімо, занадто земного, тілесного, перевіряти й випитувати слугу небесно-духовного. Нижчого він послав супроти вищого, а від цього добра не жди ніколи.
Ігумен Ананія вже й не відповів на останнє слово Дулібове. Збув його зневажливою мовчанкою як недоречність і нахабство. Стояв гордо випростаний, дивився повз Дуліба кудись у простір, дивився в минувшину, бачив там урочистості високі й нещоденні, бачив своє вознесення, коли великим князем Мстиславом доручено йому сей монастир княжий, де з тих днів бували тільки люди значні й славні вельми, бо монастир став мовби продовженням княжого двору: тут відбувалися не самі лиш моління, а й бенкетування княжі, в ігуменових палатах приймали гостей з цілого світу, і все то були особи княжого, а то й королівського достоїнства, бо ж відомо, що великий князь Мстислав мав за першу жону Христину, доньку шведського короля Інга Стейнкельса; з поваги до високого походження своєї жони київський князь дітей від неї називав по-варязьки: сину Ізяславу дано ще друге ім'я Гаральда, дочок названо Малфрід і Інгеборг. Малфрід стала жоною сина норвезького короля Сігурда, коли той повертався з хрестового походу в землю ромеїв через Київ. Овдовівши, Малфрід одружилася з датським королем Еріком, а Інгеборг видана була за брата його Кнута Лаварда, володаря славного торговельного города Любеки, звідки до Києва прибували багаті посли з дарами й приношеннями і без кінця вихваляли Мстиславового зятя і гостювали навзамін то в самого князя, то в монастирі святого Феодора, в палатах у ігумена. Коли ж померла Христина, князь Мстислав взяв собі в жони доньку багатого новгородського боярина Дмитра Завидича, мав од неї синів Святополка, Володимира, Михалка і двох дочок. Одна з них, Євпраксія, стала жоною ромейського царевича Олексія Комніна, а друга була видана за чернігівського князя Всеволода Ольговича, що довів свою силу, спершу вигнавши з Чернігова дядька свого Ярослава, а там, по смерті Мстиславового брата Ярополка, відтрутивши всіх Мономаховичів, сів і на стіл київський, не забуваючи милостями своїми монастир святого Феодора і його ігумена Ананію. Коротке було князювання брата Всеволодового Ігоря, відразу сів у Києві Мстиславів син Ізяслав; коли ж Ігор попросив дозволу в Ізяслава постригтися в монастир, то вибрав знову-таки цю княжу обитель, не відаючи, що звідси пролягає йому путь у смерть насильницьку, але то вже справи не людські, а Божі, втручатися в них нікому не дано, надто ж такими грубими руками, як у цього князівського лакизи, що нахабно вдерся в монастир із своїм холопом, та ще й з парою коней — річ нечувана й обурлива.
Так стояв перед Дулібом ігумен Ананія, відчуваючи за собою цілі ряди князів, королів, високорідних жон і дітей їхніх, а ще маючи собі за покровителя Бога, якому служив упродовж цілого свого життя, стояв спокійно-впевнений, сповнений зневаги до цього чоловіка, який, хоч і мав високі повноваження від князя, але були то повноваження тимчасові, на землі ж тимчасове ваги не має, цінується тільки постійне, яке так чи інакше доторкується, може, й до вічності.
Дуліб відчував свою вищість у справах, може, й занадто простих та буденних, зате гаразд відав, що нічого важливішого нині в Києві немає і не може бути. Бо вперше в діях цього великого города вбито тут князя, вбито безпричинно, ганебно й принизливо; вбито, власне, вже й не князя, бо ж Ігор став ченцем і прийняв схиму, не мав ніякої клади і ніякого значення. Отож убивство було таємничо загадкове, воно ніяк не влягалося в звичні уявлення про киян, цих вільних і гордих людей, які впускали до себе князя, якого хотіли, могли й вигнати з города небажаного князя, хоч би то був навіть син великого Ярослава, як то колись зроблено з Ізяславом Ярославовичем; могли погромити двори княжих прислужників, що набридли своїм здирством і неправдами; могли, знехтувавши ряд і старшинство, прикликати собі князя, що був любий їхньому серцю, як то вчинили з Володимиром Мономахом, за яким послали аж у Переяслав, ще й пригрозили, що пограбують усі монастирі, коли він відмовиться зайняти високий стіл. Все могли горді й незалежні кияни, але щоб витягти з монастиря нікчемного колишнього князя, знайти його аж у монастирській церкві, перед іконою Матері Божої, бити вже тут, у святих стінах, вести до брами, бити в брамі, тягти через Київ, убити на смерть… Хто б те міг пояснити і чим?
Чому в день убивства не замкнена була, як завжди, монастирська брама? Де був ігумен Ананія, коли вривалися вбивці в монастир і в церкву? Чому не став перед натовпом і не зупинив зухвальців словом Божим?
Але Дуліб мовчав так само, як ігумен. Кожен з них вичував свою силу, кожен був певний власної зверхності, але водночас знали вони обидва: зв'язано їх міцно тою смертю в Києві. Тому доводилося приставати на все те, що було, не пробуючи до пори будь-що змінити.